Наша перемога — це перемога нашої ідеї, повне її здійснення.
Степан Бандера, український політичний діяч, лідер ОУН

Гусячі лапки

19 січня, 2018 - 12:03

Біле полотно — це вже картина, хоча  якийсь усезнайко обов’язково зауважить, що художньої цінності вона не має, і ніби подумки поставить свій штамп — вивозити дозволено, милуватися теж, розчулюватися і поготів. До того ж іміджеві чуйної КОНТОРИ (зауважте — всі букви заголовні) такі відсебеньки не шкодять, отже, ні заборонити, ні урезонити, ні поставити на місце — не загрожує. Все, що пудрить мізки, відволікає від новорічного валютного забігу, від загального оторопіння, від відчуття свого місця ніби в самісінькому кінці харчового ланцюжка, все на руку «фуфлогонам» різного ступеня тяжкості. Ось саме тут і стратегічний прорахунок: якщо шукати і знаходити те, чим можна милуватися, що не дає остаточно з’їсти захисні сили організму, а, отже, зміцнює імунітет без жодного, зауважу, кешу, часом дарує такий сильний життєстверджуючий подив — ось воно, життя з його Божим дивом — коханням, і ось вони, нові сили. Звернула увагу, що майже всі сюжети дитячих казок, точніше, майже всіх, пов’язані із зимою. Можливо, тому, що біле полотно — простір для власного пензля, а зима не надто ображається і любить тих, хто не лише надсадно тягне життєву лямку, хоча без зусиль не вийде, а й при цьому смакові рецептори не стесує в пил, ніби тримаючи в думці впевненість, якщо розворушити вчорашній сніг, під ним може виявитися зелена травичка.

Саме такої зимової днини десь півтора роки тому познайомилася з Жоржем і Жоржеттою. У дивовижному куточку — на вершині древньої гори Щекавиці, по суті, над обривом, мені навіть здалося, над найкрутішим. Дивувалася, що ще не все в цих місцях, для Києва знакових, з’їдено загребущими чіпкими руками вельмож, і з пристрастю скнари почала нанизувати деталі одну за одною, одну за одною, але все перекрила любовна історія Жоржа і Жоржетти, а вона хвилювала ще ніжніше в оточенні чудових дерев’яних будиночків, які щосили вчепилися в рідну для них гору, царської стіни, викладеної дуже давно таврованою цеглою, старих крісел, поставлених підковою саморобної барбекюшниці, сонного кота, що виглядає з віконця в різьбленому столітньому дерев’яному облямуванні.

Захотілося бродити слідами гусячих лапок, слухаючи розповідь господаря художньої майстерні, що знайшла прихисток в цьому ж дворі, і слід сказати — в такому старому будиночку, що насилу вірилося, що там усередині можна перебувати, але він вже років двадцять там працює, і Жорж і Жоржетта — ніби його проект. «Історія почалася з того, що я викупив маленьку гусочку у робітників, які мали намір виростити її для обіду, — розповів він. «Мені просто стало її шкода, забрав і назвав Жоржеттою. Місяців зо два вона жила одна і помітно нудьгувала, сумувала. Тоді ми замовили гусака для пари. Так з’явився Жорж. Вони росли разом, а потім ми зауважили — в садибі оселилося кохання: Жорж почав захищати свою кохану, і від нас також, а та від нього не відходила, лащилася. Стало зрозуміло — разом вони точно не нудьгують ні вдень, ні вночі. З’явилися шикарні яйця, і він показав, ніби похвалившись — бачите, які правильні і красиві, і яєчня з них виходить чудова. Того дня, коли гуляли ми щекавицьким подвір’ям, було досить холодно, і вода в колонці замерзла, але Жорж чітко знав, що в цей час Жоржетта любить приймати перший душ, швиденько дзьобом розбив лід, пометушився і розширив лунку, і покликав подружку. Вони разом почали пити, плескатися, занурюючи в морозну воду шийки, — весело регочучи. Ставши домашнім улюбленцем, Жорж не заспокоївся, а, відчувши себе захисником для Жоржетти, на сторонніх дивився насторожено, і мене теж намагався своїм шипінням налякати, навіть дзьоб почервонів від відповідальності, а Жоржетта з-за його спини дивилася спокійно на всіх. Чого їй боятися за такої опіки. Щаслива пташка. Як нині модно, вона старша за свого обранця, але ментально заворожено підкоряється, визнаючи з радісною покірливістю його силу. Так я і бігала по двору в гусячому хороводі з двох птахів і зрозуміла, що Жорж пристрасно охороняє свій простір, ніби розуміє, що врятувати все, що довкола, від брутальної навали нових господарів, які випилюють на Щекавиці свій рай, йому не до снаги, але свою кохану — обов’язково.

Днями, проходячи повз цей двір, не стрималася і зазирнула через паркан. Ні Жоржа, ні його подруги не побачила. Хотілося думати, що в них просто тиха година, а вранці Жорж знову буде куражно довбати дзьобом кришталевий лід біля колонки, вивільняючи чисту воду і по-своєму голосно кликати — швидше, швидше, моя дівчинко, розпочинаймо новий день.

Щодня проходячи повз дорогу ресторацію в центрі Києва, завжди чую ґелґотання гусаків, яких тримають у казковому будиночку перед входом до ресторану. Їх, звісно, готують під замовлення до святкового столу, і зі зменшенням веселих днів, ґелґотання дедалі рідшає. І ось вже залишився останній гусак у стилізованій золотій клітці. Спало на думку, йому таке гусяче щастя, як Жоржику та Жоржетті, звісно, не світить. Добре, що він не знає про це.

Все як у житті. Доля і щастя — різні речі, і лише зрідка вони збігаються, і якщо є щось, що дуже важливо не знати, то лише те, що, чекаючи відтермінованої в часі винагороди, можна її і не дочекатися. Отже, радіймо самому шляху і підстрибом, як того дня, вальсуймо за відбитками гусячих лапок.

Не впевнена цілковито, що ланцюгова реакція буде взаємною, але знаю — якщо сама посміхаюся, то й люди мені у відповідь також. От і все, жодного іншого сенсу і користі немає. Ні, ще одне. Гусячі лапки під очима люблять, коли жінка посміхається, і вони добродушно підігрують і не псують картину.

Ось тепер усе гаразд. Може, ще й в ополонку пірнути і відчути себе Жоржеттою.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments