Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Харків. Непроста мандрівка до двох будинків

10 серпня, 2018 - 12:41
БУДИНОК «СЛОВО». МІРИЛА ТРАГЕДІЙ, ЩО РОЗГОРТАЛИСЯ У ЙОГО СТІНАХ, — ЖАХАЮТЬ

Із Луцька до Харкова на швидкісному потязі — 19 годин дороги. І щось у цьому реченні не так, певне, слово — швидкісний. Знаю, знаю, є альтернативні маршрути, проте 900 кілометрів відстані залишаються незмінними.

У мене з Харковом складні стосунки. Або радше так — заплутані. Уперше я побувала там років сім-вісім тому, коли все було інакше. Уперше я приїхала туди у стані зміненої свідомості, а як іще назвати період у житті аспіранта перед захистом кандидатської дисертації? Мені як жительці давнього міста високий індустріальний Харків додавав нервів. Красиві фонтани заспокоювали, а ліфт на -надцятий поверх університету повертав неприємні відчуття в животі. Тоді, у 2011-му, на найбільшій (і тут усі сперечаються) площі Європи — майдані Свободи — стояв Ленін, вертілися каруселі й пахло МакДональдзом. Тоді, 2011 року, я ще не збирала історій про українські прекрасності й запам’ятала Харків як єдине місце у світі, де малознайомі люди називали мене «дружочєк», чим викликали мимовільне напруження брів.

У 2018 році я їхала у Харків по роботі. Проте усі ми знаємо, що подорожей виключно по роботі не буває. Завжди є враження, емоції й думки, які виходять за межі фахової компетенції. Тож окрім Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, я їхала у Держпром та до будинку «Слово». Знову ж таки, знаю, Харків має сотні цікавих атракцій — від нової набережної і до музею сексу, від багатих історичних районів і до крафтових пивоварень, мене ж понад усе цікавили харківські хмарочоси 30-х і страшна історія будинку «Слово».

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РАДЯНСЬКИЙ 13-ПОВЕРХОВИЙ ХМАРОЧОС — БУДИНОК ДЕРЖАВНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ — ЗБУДУВАЛИ УСЬОГО ЗА ТРИ РОКИ — З 1926-ГО ПО 1929-Й

Перший український радянський 13-поверховий хмарочос — будинок державної промисловості — збудували усього за три роки — з 1926-го по 1929-й. Готуючи великий центральний пустир під забудову, робітники знайшли кістки мамонта, які й сьогодні експонуються в музеї. Понад 5000 будівельників працювали безперервно, аж поки Держпром не став найбільшою у світі спорудою у стилі конструктивізму      — з 4500 вікнами та 12 ліфтами, сім з яких працюють без жодних реконструкцій і досі. 2011-го Держпром уже мало не увійшов до реєстру світової спадщини ЮНЕСКО, якби не предковічна любов до «покращення» та пластикових вікон.

У своєму кабінеті в будівлі Держпрому застрелився Микола Скрипник — більшовицький керівник і водночас активний українізатор. Прихильник незалежності української культури та мови, він докладав титанічних зусиль для її захисту та утвердження. Голодомор, згортання націоналізації та політичні репресії послужили причиною його самогубства в бетонно-скляних корпусах Держпрому.

Зовсім поруч, на вулиці Культури, стоїть іще один будинок, значно менший за Держпром, але мірила трагедій, що розгорталися у його стінах, — жахають. Уперше я натрапила на історію будинку «Слово», читаючи якусь зі статей про Розстріляне Відродження. Короткий і простий опис суті легко віднайти навіть у «Вікіпедії»: «Будівля, спроектована Михайлом Дашкевичем в архітектурних формах, що займають проміжне місце між модерном і конструктивізмом, має в плані символічну форму літери «С» (слов. «слово (літера)»). Ніщо не було забуте: високі стелі, великі вікна, під’їзди, крім звичайних, у двір, мали ще й парадні двері — назовні будинку (які, до речі, завжди були забиті), а на даху містилися два солярії. Біля будинку для культурного відпочинку письменників та їхніх дітей було влаштовано невеличкий сквер із клумбою, дерев’яними садовими диванами, кущами бузку та каштанами. А за ним — спортивний майданчик з волейбольним полем та баскетбольними щитами. Навпроти внутрішнього двору — череда сарайчиків, щоб ощадливі письменники мали де берегти свої припаси та зайві речі. А для безпеки мешканців будинку будівельники влаштували справжнє бомбосховище, але, на жаль, воно могло уберегти хіба що від бомб. Травень 1933 року — арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового — ознаменував початок хвилі репресій проти діячів української культури, що потім дістав назву Розстріляне Відродження, і початок недоброї слави письменницького будинку, який незабаром, за свідченням Івана Багряного (заарештований в 1932 році), отримає прізвисько «Крематорій». До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти трьох»,  — пише Лариса Салимонович у «Непрочитане «Слово» (Україна молода, №148 за 12.08.2005).

Можна знайти чимало документальних свідчень і літературних спогадів про цей будинок, є навіть фільм. Проте ніщо не зрівняється з відвідинами. Посеред гамірної вулиці — звичайний житловий будинок. На балконах сушиться білизна, з вікон визирають бабусі, діти гукають кудись до прочинених хвірток, звідкілясь пахне смаженою картоплею, а дядечко у затінку ремонтує авто. І від усього цього стає моторошно. Окрім сірої таблички на сірій стіні, ніщо не нагадує про важливість цього місця. І міста. Хоча квартири ще пам’ятають своїх зниклих поетів.

Хтось вважає Харків зразковим містом радянської утопії, для мене ж — це місто розстріляного українського відродження, місто Хвильового і Курбаса, місто скрипниківського правопису і великих жертв Голодомору, місто великого страху 1930-х, що змінився посттравматичним комуністичним забуттям. Харків український, навіть якщо сам це призабув, як призабув і українську мову. Але на його вулицях і досі стоять будинки, що ще пам’ятають імена своїх розстріляних власників.

Анна ДАНИЛЬЧУК, фото автора

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments