Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Хоч їж, хоч дивись

5 грудня, 2016 - 17:43

Читала інтерв’ю відомого британського кондитера (гадки не маю, хто такий). Він на запрошення крутих ресторанів проводить майстер-класи з випічки. Розказує: «Коли прибуваю в нове місто, йду до самої популярної пекарні – купую хліб. І якщо той хліб поганий, відразу їду геть – нема кого і нема чому тут вчити». Я не знаю, хто цей чувак, але я в нього закохалася.

От би так можна було б і з «духовної їжею» зробити. Мати один чіткий обґрунтований критерій і поставити жирні хрести на містах і місцях, котрі тому критерію не відповідають.  

Якось маялася в черзі до театральної каси. Був передодень 8-го березня, і поруч зі мною стояла парочка років п’ятидесяти, явно запланувавши собі святковий культпохід. Вони довго роздивлялися афішу і обирали виставу про любов. У назві однієї з них є слово «любов». Уже були готові купувати недешеві квитки. І тут я не стрималася. Пояснила, що в п’єсі дружина забиває чоловіка, згодовує його свинями і потім спілкується з його агресивним привидом. Розчарувала злегка театралів-аматорів. (Не переймайтеся, все тут же залагодила: вказала на іншу виставу, хай і без любові на афіші, але з коханням у змісті).

Як купують квитки до театру? – За назвою, ще за іменами акторів, більш просунуті – за режисером, більш начитані – за драматургом.

Як купують книжки? – За автором. Читачів, які звертають увагу на видавництво, ім’я перекладача, редактора, ілюстратора – дуже небагато. Так це працює.

Та й у тому «небагато» є виключення і нестабільності. До прикладу, я не схвалюю методів роботи певного видавництва з авторами і редакторами, я гидую їхньою цинічною видавничою політикою. Але-от виходить у них книжка хорошого письменника, якого більше ніхто не видає. І я її купую. Сподіваючись, що гроші-то точно пахнуть, а може, книжки хоча б не тхнутимуть. А даремні такі сподівання.  

Можна ще простіше насправді – купувати «за обкладинкою». І не тільки книжки.

В процесах культурного споживання плідніше залишатися невігласом: більше побачиш, більше почуєш – хай і випадково. Інколи це на користь, інколи.

Моя кузинка подивилася мюзикл «Нотр Дам де Парі» і пришла до мене жебрати роман. Який був потім скандал, що Гренгуар Гюго зовсім не схожий на Брюно Пельтьє! Згодом я приглядалася, як вона два роки продиралася через «Іліаду» тільки тому, що палітурку прикрашав Бред Піт у ролі Ахілла. Чомусь вона та й навчилася: відтоді книжок в її руках я не спостерігала. 

Побачивши і почувши «зайве», почнеш прирощувати собі якісь фільтри.

От мене навели випадково на думку. Що, якщо всі ті книжки, які читають в метро і в які інколи чи часто хочеться зазирнути через чуже плече, але бачиш хіба що корінець або фрагмент обкладинки. Що, якщо це роблять спеціально навчені люди, які отримують за те гроші? Читають напоказ відібрані піарщиками правильні щодо міського транспорту в час пік книжки з правильними картинками? 

Коли набуті фільтри заходяться працювати, річ (книжка, вистава, кінострічка) стане ще й символом, неоднозначним часто. Коли споживаєш річ-символ, ти споживаєш і свою реакцію на неї, і можливу реакцію на твоє споживання від оточуючих. Тобі треба свідки споживання. І сам ти теж ним стаєш – за власним бажанням. Так зароджується снобізм.

Страшно не люблять, коли читача, слухача, глядача називають споживачем. Ніхто не любить: наче це знецінює культурну роботу обох сторін – Творця і Адепта. Це пов’язано, зокрема, з уявлення про річ, яку ми споживаємо, як таку, що знищуємо. Так, споживаючи, ми речі нищимо, це правда. Купуємо хліб, щоб його з’їсти. Купуємо одяг, щоб його зносити. А те, що одяг взаємодіє зі самий значущим і самим чуттєвим нашим органом – зі шкірою? А те, що з’їдена хлібина назавжди стане частиною нас, бо піде на формування клітин?

І якось всі забувають про важливість і переваги свідомого споживання. Називається, може, і не дуже піднесено, але практика ця – єдино результативна. І щодо культури теж, і щодо культури насамперед. Ми можемо роками планувати покупку нового телефону, авто, холодильника – порівнюючи характеристики товару, наші до нього вимоги і наші актуальні потреби. А захочеться, скажімо, побачити новеньке якесь кіно – і, особливо не міркуючи, підемо на найближчий сеанс у найближчий кінотеатр. А що я вам скажу, холодильник має менше шансів навічно засісти в вашій голові, ніж та випадкова кіношка.

Якісь суцільні споживацькі тупіки. І суцільні неврози само-ідентифікації через це. Я те, що я їм? Сьогодні я – кава з молоком і капкейк. А вчора я була оселедцем з буряком і горілкою. Я те, що я читаю? Нині я Альберто Савініо. А вчора була Дарою Корній. А от зараз включу телевізор і буду, наприклад, вечірніми новинами. І суцільне відчуття натомість, що тобою  маніпулюють – як свідомим (саме так!) споживачем.

Бо зрештою, ти (як і більшість населення цієї планети ) бажаєш і волієш мати одночасно те, що мають інші, і те, чого інші не мають. Тобто споживати річ оригінальну/ексклюзивну і зрозумілу/доступну нараз. Виставу, приурочену до 8 березня, про свиней-людоїдів зі словом «любов» у назві, наприклад.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments