Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Хрещення Русі: 1030-річчя зовнішнього політичного контролю

«27.07–02.08.2018»
2 серпня, 2018 - 19:14

Начебто такі різні дві київські Хресні ходи в переддень і в день святкування Хрещення Русі багато в чому виявилися схожими. Головне, що їх об’єднувало — і в перших рядах Хресної ходи Московського, і в перших рядах Хресної ходи Київського патріархату йшли політики.  Як це було 1030 років тому, і сьогодні Хрещення Русі це не історія отримання людьми віри. Головним є, як і раніше, політика — питання управління погано, на швидку руку збитою масою населення (що не володіють поки що елементарними навиками співіснування в єдиному державному організмі, все одно, ледве лише зібраної мечами княжої дружини майбутньої середньовічної народності, або що ледве лише з’явилася з плавильного котла Майдану і російсько-українського конфлікту скривавленої голівки новонародженої політичної нації), і питання політичного суверенітету країни, що історично розривається на роздоріжжі цивілізацій і культур, званому сьогодні Україною.

Коли на щорічних  святкових теле- і радіоефірах у ці дні мене запитують, що головне принесло Хрещення Русі, я відповідаю — письмову культуру. І йдеться не про «Бібліотеку Ярослава Мудрого» — книжкова культура залишалася недоступною переважній більшості населення ще довгі століття. Насамперед це бюрократична традиція, випробуваний до того тисячоліттями спосіб державного управління, господарського обліку та контролю, без якого багаточисельні східноєвропейські племена так і не вдалося б збити в нехай рихлу, але таку, що сповна відповідає духові часу державу. Це, нехай і право, що не відразу з’явилося писане, сформувало суспільні стосунки. Це церковна ієрархія — сталевий каркас, що довгі століття утримує культурну єдність політичного простору Русі, який розшматовують на приватні володіння. 

Ні сама Русь — Русь з великої літери, а не русь як варварський народ, дружинна корпорація, що турбувала час від часу кордони цивілізованого світу, — ні всі подальші держави, впродовж тисячі років, що виникали на її території, просто неможливі без цього універсального будівельного матеріалу. Але за все доводиться платити, і за введення християнства Русі довелося заплатити частиною державного суверенітету. І Візантія, і Рим із перших століть після того, як Римську імперію зруйнувало Велике переселення народів, бачили в поширенні християнства виключно інструмент «утихомирення», вважай політичного контролю, варварських народів. — На сході Європи, починаючи з місії Кирила Філософа, південних слов’ян, що заполонили колишні володіння Візантії на Балканах. На Заході — спершу Рим за допомогою християнства «цивілізував» багаточисельні німецькі народи, насамперед франків. Пізніше ті, відновивши Імперію на заході континенту, самі усвідомили дієвість цього інструменту, нав’язавши християнство саксам, угорцям, скандинавцям і західним слов’янам. І щоразу вслід за мечем і хрестом, руками церковних ієрархів, що призначаються ззовні, йшло політичне  — чи в рамках  Західної або Східної імперії, чи уселенських домагань Папи — намісника Бога на Землі, в руки якого час від часу ввіряли символічно, а часом і реально, цілі королівства.

Чи не відразу після хрещення, попри, здавалось би, престижність шлюбу з сестрою імператора, Володимир і його спадкоємці усвідомили весь тягар зобов’язань перед Імперією, що виникали із зробленого ним вибору. Володимиру та його синові Ярославу спершу, можливо, і здавалося, що домагання Константинополя на політичний контроль над Руссю неможливо здійснити. — Де Київ, а де Константинополь, і, скільки б не було у візантійського імператора «дивізій», йому було не дістатися до столиці Русі. Але незмінно обираний із греків київський митрополит, що призначається в Константинополі, був набагато досвідченішим київських князів у політичних іграх. У ХІ сторіччі Ярослав Мудрий, в ХІІ сторіччі Ізяслав Мстиславич намагалися було поставити митрополитом русина — Іларіона і Климента Смолятича, але щоразу київські князі врешті-решт змушені були відступити.

Парадокс: з одного боку, християнство стало будівельним інструментом держави, з іншого — політичні наслідки підпорядкування церкви Русі Константинополю руйнували політичну єдність Русі. Насамперед, нехай не відразу, прийняття християнства започаткувало традицію братовбивчих воєн, у яких після смерті батька до влади приходив лише один із братів, що вижили в них. Рюриковичі, що неймовірно розмножилися, через декілька поколінь розтягнули спадок Володимира на приватні володіння. — Жоден князь після його смерті, навіть його син Ярослав Мудрий, уже не володів усією територією Русі. У пишну епоху імператорської династії Комнінів, з одного боку, згладжуючи міжкняжі конфлікти, з іншого, митрополити-греки ревно стежили, щоб жодному князеві не вдалося посилитися настільки, щоб помислити про самостійність від Константинополя. — Нехай це був і м’який, проте ефективний контроль. Урешті-решт, князі Русі змирилися з порядком речей, що склався, і навіть після взяття Константинополя хрестоносцями, на відміну від сербів чи болгар, і не думали оголошувати про церковну автокефалію. Навала монголів, пізніше литовські, польські та московські завоювання відклали вирішення цієї проблеми для українських земель ще на 800 років.

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments