Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Істеричка обох статей

6 лютого, 2017 - 10:25

Фемінітиви важко приживаються. Більшість дратують «фотографки», «прем’єрки», «членкині» тощо. Але є слова, які без «жіночих суфіксів» уже і складно уявити. І замислитися: коли і чому ці слова набули якихось «питомо жіночих» значень? Та автоматично стали означати щось малоприємне. Одне з таких – «істеричка». Нумо підмініть руки жінки за тридцять, котрих хоча б раз в сварці і в образі, мимохідь чи прицільно так називали: «Та ти істеричка просто!». Передбачаю ліс рук.   

Спрацьовує найперше, либонь, «пам'ять жанру». Істерія походить від грецького слова «ὑστέρα», яке перекладається як «матка».

В одному з діалогів Платона жаліють жінок, готових до дітонародження, але не спроможних зачати. Тоді ж бо матка починає блукати всім тілом, шукати поживи і зокрема перекриває жінці дихальні шляхи. Жінка починає задихатися – істерити, коротше.

Курйозна злегка ситуація. Через десь так пару тисяч років найвідоміший випадок істерії описав Фройд – «випадок Дори». До нього звернулася дівчина 18 років і якраз через проблеми з диханням. Вони були пов’язані з переживанням специфічного любовного багатокутника в її родині. Це один із п’яти найвідоміший клінічних випадків, які описав Фройд. До речі, поправте, якщо помиляюся, але Фройд «вистрілив» саме з описом істерії – тільки у чоловіків. Це уже згодом він переключився на жіноче тіло – благодатніші-бо ґрунти. А з кейсів чоловічої істерії почалися дослідження того, що нині звуть посттравматичним синдромом (нам це пояснювати не треба).

А поки що нинішні дослідники-психологи згадують незлим і тихим посібник 1859 року з медичної діагностики Джорджа Тейлора. Там «короткий перелік» симптомів істерії налічував 75 сторінок. І в ньому можна знайти в якості прояву істерії не тільки оргазм (ну то ясно, де ж йому ще бути?), а хіба лиш не нежить.

Згрубша, істерія – це демонстративні емоційні і тілесні реакції, які не мають очевидних підстав. Це сміх і сльози «на рівному місці», це сліпота, глухота і припадки, не обґрунтовані суто фізіологією.

Тож коли тебе називають істеричкою, про що саме тобі повідомляють? Що в тобі «розбалансувалося» тіло і свідомість? Гадаю, навіть так: що реакції твого тіла випереджають чи суперечать реакціям твоєї мови. Бо свідомість ми «фіксуємо» саме на рівні мови. І як наслідок: тебе не можуть зрозуміти – «Що ти таке верзеш? Припини істерику!». Я ж кажу натомість: тебе нарешті зрозуміли, і це дуже не сподобалося твоєму співрозмовнику.

Є в старому кіно «Польоти уві сніі наяву» сцена, яка мене щоразу заворожує. Він – професійний страждалець. Вона – довгі роки в нього закохана. Він заявляється до неї з черговим проханням. Вона знову виконує його. Він ледь зверхньо посміхається: «Ти справжній друг». Вона повністю віддзеркалюєцю його посмішку (ми його посмішки не бачимо, до речі, а чуємо). І повторює слова: «Я справжній друг», але не вголос, а тільки злегка ворушаться губи. І плаче при цьому. От це для мене істерика як вона є. При чому істерику цю ніхто не помічає – ні він, ні вона.

Істерична реакція. Коли повідомлення тіла і мови не збігаються – і кожне з них не бреше при цьому. В літературі це зветься іронією, до речі. Іронія ж буквально – це за допомогою одного розказати про ось інше.  

Коли міркують про жіноче письмо, то обов’язково згадують класичний уже для цих літературних практик заклик: «Пишіть тіло!». Не в сенсі подавайте позитивні описи тіла, а реалізуйте своє тіло на письмі. Жіноче тіло має свої фізіологічні ритми – от спробуйте так само ритмізувати синтаксис! Не розщеплюй смисли, а поєднуй їх в один життєздатний організм, де немає другорядного і головного (ну от, що важливіше – печінка чи хребет?)... Це дуже непросто на практиці і страшно непристойно. Бо ми ж свідомі тваринки, і наголос не на «тваринки»: тіло у нас завжди підважує розум. Жіноче письмо і читати складно. Легше кинути до авторки: «Істеричка!», ніж визнати якусь альтернативу тому, що ми вже вміємо читати.  

От є в одному романі, який вправно використовує техніки жіночого письма, опис жіночого оргазму. Він займає майже п’ять сторінок – і це все одне речення. Спочатку просто поцілунок, а далі опис, як героїня блукає через дірку на спині своєї сорочки якимсь будівництвом, трубами, закинути скверами, пустирями, детально вивчає підкладку свого пальта, тощо. Це відомий роман – його насправді уважно прочитали. Але сміх в тому, що тільки двоє з дослідників, котрі писали про цей твір, зрозуміли: «Це ж оргазм!». І то були критикині, до речі. Всі інші говорили про медитативність, про переступ, про містичні практики, про трансцендентність і всякі соліпсизми. Десь так воно і є, звісно.

Людина – сogito ergo sum? Жіноче письмо – не cogito, а ergo, не процес, а напрямок. Результат же той самий: sum. Коли за тебе говорить твоє тіло, це що? – Правильно, істерія. Для того, щоб створити жіноче письмо, є де-факто один-єдиний маршрут – бути істеричкою. Обох статей, до речі: так писав біографічний чоловік Жан Жене, скажімо.

А знаєте, це розмова не про літературу.

Істерія є базовим опором нашої психіки. Ба більше: це базовий протест нашої поведінки. Тіло завжди і значно розумніше за нас. І його мова куди більш виразна за другу сигнальну систему. Бо воно мало коли бреше.

Від нашого народження нам повідомляють про очікування від нас. Якими ми маємо бути, щоб з нами було комфортно взаємодіяти, щоб ми були адекватними членами спільноти. Нам радять, нами маніпулюють, нас виховують. Глобально: нас використовують як поверхню для запису якихось своїх фантазій про те, які ми є. Уже потім – контролюють чи карають за потреби, якщо ми цим фантазіям не відповідаємо. Бо «первісний» вплив насправді коштує дешевше, ніж подальший контроль.

Мову контролювати дуже легко. Тіло, яке вирішило щось повідомити, – значно складніше. Тим, що не підпорядковується свідомості, взагалі дуже важко маніпулювати. Бо воно ненормальне апріорі.

Слово «норма» з латини – це кутник, спосіб і прибор для замірювання кутів. Є навіть прикметник такий «normalis» – «перпендикулярний». Норма – прибор для креслення прямих кутів. Для творення чогось абсолютно ідеального. Прямий, прямолінійний, правильний, точний... У людському тілі немає прямих кутів. Воно асиметричне.   

Ви ображалися, було, на ту «істеричку», скеровану на вашу адресу? Не треба. Це найкращий із доступних компліментів.

Якщо вже твоє тіло все одно використовують як місце для фантазій, то хай це будуть твої власні фантазії. Серйозно.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments