Іво Андрич і його епоха
Існують письменники, чия біографія й творчість є своєрідним віддзеркаленням епохи, в якій їм довелося жити. Такі літератори стають символами свого часу й своєї землі, а їхня доля здається не менш цікавою за їхні книжки. Не лякайтеся пафосу в цих словах – у кількох наступних блогах я спробую показати, як життя Іво Андрича в усіх своїх хитросплетіннях нерозривно пов’язане з історією ХХ століття, колишньої Юґославії й Балкан загалом.
Іван Андрич народився в боснійському місті Травнику в ніч із 9 на 10 жовтня 1892 року. У Травнику він народився випадково – річ у тім, що його мати Катарина гостювала там у родичів, а загалом сім’я жила в Сараєві. Хрестили дитину в римо-католицькій церкві – і для цієї історії цей факт має принципове значення, адже свідчить, що батьки були католиками й відтак належали до хорватської громади. У церковній метриці дитину записали як Івана, але майбутній літератор сам себе завжди підписував як Іво (це хорватська версія цього імені, і це тільки перший з цілої низки життєвих парадоксів найвидатнішого сербського письменника всіх часів).
Батьки Іво Андрича були порядними й набожними, але бідними й неписьменними людьми. Малюкові було всього два роки, коли від туберкульозу помирає його батько Антун, а мати, стикнувшись із матеріальною скрутою, віддає свого єдиного сина Іво на виховання до родичів у місто Вишеґрад. Втративши батька через хворобу, а маму – через злидні, малий хлопчик фактично виростав у родині тітки й дядька Ани та Івана Матковшика, командира прикордонного загону й поляка за походженням, який у ці краї потрапив після окупації Боснії Австро-Угорською імперією. Іван Матковшик став для хлопчика не просто вітчимом, а й учителем добрих манер і життєвим прикладом відповідального чоловіка. Хай там як, а сум за рідними батьками змалку став основою для певної відчуженості дитини, глибокого переживання самотності в цьому великому світі, а вже це – на думку дослідників – послужило фундаментом для фірмової меланхолійності Андрича-письменника.
У 1903 році Іво Андрич з дому своїх тітки й дядька, що розташовувався на лівому березі річки Дрина, пішов у розташовану на правому березі вишеґрадську школу. Тепер цей шлях став для нього щоденним, а щоб здолати його, треба було перейти міст через Дрину – архітектурний шедевр, зведений найвидатнішим османським архітектором Сінаном у 1571-77 рр. на замовлення великого візира Мехмед-Паші Соколовича. Либонь, тодішній першокласник навіть у найсміливіших мріях не міг уявити, що через шість десятиліть йому вручать Нобелівську премію з літератури саме за роман «Міст на Дрині»…
Уже в школі молодий Андрич захоплюється революційними на той час ідеями юґославізму, тобто об’єднання південних слов’ян в одну державу і звільнення від «австрійського ярма». Хоча саме австро-угорська окупація принесла у відсталу Боснію науково-технічний прогрес і основні здобутки західної цивілізації, сучасну освіту й інфраструктурний розвиток, молоді патріоти мріяли про створення власної слов’янської держави.
Закінчивши школу у Вишеґраді, Андрич повертається до своєї мами в Сараєво, де знову стикається з бідністю й соціальною несправедливістю. Завдяки своїй обдарованості юнак вступає до престижної міської гімназії, але тамтешня консервативна атмосфера і показна австро-угорськість закладу штовхнула його і його ровесників у горнило політичних юґославських ідей та підпільних рухів. Втім, саме завдяки високому рівню викладання в гімназії майбутній письменник познайомився не тільки з основними творами класичної, а й сучасної йому європейської літератури, добре опанував німецьку мову, що відкривало перед ним неабиякі перспективи продовження освіти й завидної кар’єри.
У 1908-му, коли юнаку було шістнадцять років, Австро-Угорщина юридично завершує те, що фактично зробила ще після Берлінського конгресу 1878 року – анексує Боснію й Герцеговину і робить її частиною своєї території. Ця подія збурює націоналістичні настрої в Сараєві, провокує новий виток внутрішньої й міжнародної напруги, стає каталізатором юґославізму. Під впливом цих ідей Іво вступає в радикальне крило організації «Молода Боснія» — так, саме тієї, членом якої також був Ґаврило Принцип, чий постріл не тільки вбив австрійського ерц-герцога Франца-Фердинанда, а й розпочав Першу світову війну. Промовисте вже саме гасло цієї організації: «Ми хочемо або в житті померти, або ж у смерті жити».
Крім науки й політики, в ті гімназійні роки Іво Андрича захоплює ще одна пристрасть – власна творчість. Свій перший вірш «У сутінках» майбутній Нобелівський лауреат публікує 1911-му, коли йому щойно виповнилося дев’ятнадцять років. Хоч, як це часто трапляється в житті літераторів, пізніше Андрич соромився того першого вірша, вважаючи його наївним і слабким, але факт першої публікації в авторитетному боснійському журналі засвідчує, що вже з гімназійних років письменник тісно спілкувався з творчими й інтелектуальними середовищами боснійської столиці.
Закінчивши гімназію, у 1912-му році Іво Андрич вступає на філософський факультет університету у Заґребі. Після столичного, але все ж орієнтального Сараєва, юнак потрапляє в справжнє європейське місто, в якому не лише пульсує культурне життя і працюють кінотеатри, а навіть їздить міський трамвай. Саме в Заґребі Іво з головою поринає в творче життя, відвідує салони й спектаклі, заводить знайомства і провадить дискусії про призначення мистецтва, і вже невдовзі стає помітною постаттю у богемному світі хорватської столиці. Варто додати, що Андрич у ті (й наступні) роки ретельно дбав про свій творчий образ і вигляд; попри свої революційні настрої, він вдягався підкреслено вишукано, особливу увагу надаючи шовковим хусткам і капелюхам, у стосунках з іншими любив мимоволі підкреслювати елегантність своїх манер, всіляко намагаючись бути справжнім європейським джентльменом. Вишуканість, галантність і елегантність залишаться з ним до кінця життя – це був справжній франт.
Більше про цього вишуканого письменника – в наступному блозі вже за тиждень.
