Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Карпатські «слони»

15 травня, 2017 - 11:23

Є Буковель, є Яремче, є ярмарки у Косові – у більшості туристів Карпати асоціюються з цими брендами. Говерла, звісно, також. Але є інші Карпати, які називають Бескидами, не охоплені комерційною гарячкою села, де люди не залежать ні від кого і не завдають собі клопоту бавити туристів. Там є пару зелених садиб, куди місцеві не хочуть йти працювати. Вони звикли самі собі давати раду. Їздять на заробітки, тримають худобу, і з цього живуть. Про бойків кажуть, що вони «слугами нікому не будуть», може, тому. Вони не багаті, але й не бідні. У них гарні будинки, авто, навіть трактори. Вони нічого не просять у влади, але й не вихваляються своєю незалежністю.

Вони глибоко травмовані минулою війною і багатолітньою окупацією, адже тут до 1962 року тривала війна. У тих, затиснутих між горами селах, є щось біблійне. Люди тут ще донедавна носили імена праотців: Адам, Авраам, Ісаак, Яків і пророків – Ілія, Даниїл, Давид. Тут називали дітей Каспарами, Інокентіями, Онуфріями, Францішками, Минодорами, Євлампіями, Євами, і вони не звучали неприродно. Вони пасували до того суворого життя, де пізно починається весна і все підпорядковане прадавнім звичаям.

Ще після війни у селі Залокоть на горах хрестами позначена була дорога до Голгофи, наче відображення мученицького і водночас героїчного шляху людей із села. Історія самопожертви і зради, конформізму і мужності. Тієї піднебесної хресної дороги немає, але внизу вздовж дороги, що провадить через село вздовж ріки, на каменях виписана історія села. На кам’яних скрижалях викарбувано імена січових стрільців, повстанців, замучених НКВД, вбитих гітлерівцями, вивезених у Сибір. Жодна влада не брала в тому участі, це зробили самі люди. Хрестами та каплицями позначені місця вбивств повстанців, а на місці хати, де спалили родину Сидораків, в якій було 10 дітей, стоїть пам’ятник, де написано як сама вони загинули.

Немає каменю, не були б викарбувані імена вбивць і зрадників. Мати одного з них попросила покласти їй у труну молитовник, щоб молитись за нього на тому світі. В цьому селі не треба боятись, що помруть свідки тих страшних подій. Тут нічого не забули. Тут навіть діти знають, що у одній родині були зрадники і були герої, і що замовчування неможливе. Це додає справді якоїсь гостроти існуванню, вічної напруги. Тут продовжують жити пісенні хроніки 40-х років, досі не записані ніким, а молоді люди переповідають почуте від старших так, ніби бачили це на власні очі. Коли чуєш ті розповіді, то переживаєш усе це дуже глибоко, і розумієш, чому люди божеволіли у 40-і роки, накладали на себе руки. Це не обточені й відшліфовані політкоректністю фільми про УПА, які нам іноді пропонують режисери, це Правда, жорстока і нестерпна, прокляття, які не зняти, біль, який не втишити. Тут нічого не приховують, не прикрашають, і не відбілюють. Вічні сюжети, гідні Шекспіра. Я ніде не зустрічала такої відкритості і щирості. Зрештою, в моїх жилах тече та сама кров, бо я тут народилась. І зараз зашиті комуністами уста отворені і можуть говорити на увесь світ. Але наші сучасники, обтяжені стереотипами, не готові це почути. Тому й не розуміють, за кого гинуть наші юнаки на Сході. Зате я знаю: за отих карпатських «слонів», які нічого не забувають і не прощають, і ніколи не скажуть покинути все і йти додому, бо то «не ваша війна». Вони заслуговують на це, бо не дозволили себе зламати терором.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments