Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів
Олег Ольжич, український поет, політичний діяч, археолог, очолював культурно-освітню референтуру ПУН (1937)

Кігтик загруз...

12 грудня, 2017 - 17:45

«Бабуся російської правозахисної діяльності» Людмила Алексєєва, голова Московської Гельсінської групи, удостоєна Державної премії Росії за видатні досягнення в галузі правозахисної діяльності. Вона так прокоментувала своє нагородження: «Я вдячна, що першу премію дають мені, мабуть, як найстарішій правозахисниці, яка від самого зародження правозахисного руху в нашій країні бере участь активно. Вибрали мене, я вдячна. Віддам премію своїй групі, як і всі свої премії, оскільки мене нагороджують не як бабусю Люду, а як голову знаменитої Московської Гельсінської групи». А потім уточнила: «Те, що таку премію засновано, - це дивно, бо правозахисники захищають громадян саме від порушень прав людини держчиновниками. І водночас держава видає за це премію». Але цю поведінку вона прокоментувала в тому сенсі, що таким чином держава показує своє бажання, щоб «чиновники, як її представники, дотримувалися права громадян». Тому, мовляв, у Росії «це потрібна премія».

Але те, що найстарша правозахисниця Росії удостоїлася Державної премії РФ, анітрохи не радує, а, навпаки, сильно засмучує. Гаразд, Людмила Михайлівна - людина дуже поважного віку, зовсім недавно відзначила свій 90-річний ювілей. І її заслуги в минулому на ниві правозахисту ніхто не ставить під сумнів. Але ось її оточення, як здається, веде не дуже чисту гру з адміністрацією президента Росії. І в результаті Московська Гельсінська група, за аналогією з системною політичною опозицією, перетворилася на системну правозахисну організацію.

Принципова різниця між тією, колишньою МГГ, створеною в 1976 році фізиком Юрієм Орловим, і нинішньою, полягає в наступному. Неможливо уявити собі, щоб Андрій Сахаров, Олександр Солженіцин, Юрій Орлов, Андрій Амальрік, Валентин Турчин, Володимир Буковський, Олександр Гінзбург, Петро Григоренко, Анатолій Щаранський, Анатолій Марченко та інші відомі правозахисники радянських часів мирно обговорювали б з Брежнєвим або Піночетом проблеми порушення прав людини в СРСР або Чилі. А та ж Людмила Алексєєва, зустрічаючись з Путіним, просить помилувати аж ніяк не Олега Сенцова або якогось іншого в'язня совісті, а сенатора-мафіозі Ігоря Ізмєстьєва, який відбуває довічний термін за організацію низки замовних вбивств. Це якби радянські правозахисники організовували на Заході кампанію на захист банди братів Толстоп'ятових, що грабувала ощадкаси. Цілком імовірно, що дружки Ізмєстьєва, які залишилися на волі, знайшли вихід на оточення Алексєєвої, а те, в свою чергу, порадило просити Путіна не за тих реальних в'язнів совісті, яких президент точно не помилує, а за тих, кого він дійсно може помилувати. І назвали відповідну кандидатуру.

Біда в тому, що нинішні системні російські правозахисники керуються не принципом, що треба змусити владу дотримуватися хоча б чинних законів щодо прав людини, а намагаються випросити у чинної влади ті поступки, на які, як їм здається, вона готова піти. Гаслом радянських дисидентів було: «Дотримуйтесь вашої Конституції!» Але апелювали вони перш за все не до тоталітарної комуністичної влади, а до світової громадськості. Радянські дисиденти вважали, що тільки широкий міжнародний розголос випадків порушення прав людини в СРСР і тиск на радянський уряд з боку громадської думки на Заході, зокрема лідерів провідних західних держав, може полегшити долю політв'язнів та інших в'язнів совісті і змусити радянську владу дотримуватися хоча б деяких своїх міжнародних зобов'язань в гуманітарній сфері. Вони розраховували, що, з одного боку, основна маса радянського населення, дізнавшись про критику дисидентами комуністичних порядків хоча б із передач зарубіжних радіоголосів, звільниться від пут державної пропаганди і по-іншому подивиться на стан у країні, інакше почне ставитись до свого уряду і чинитиме на нього тиск в плані дотримання прав людини. І тоді, під впливом тиску як ззовні, так і зсередини, чинна влада, врешті-решт, або переродитися у щось більш гуманне, на кшталт «соціалізму з людським обличчям», або буде повалена в результаті безкровної народної революції, на кшталт тих «оксамитових »революцій, що відбулися у країнах Східної Європи в кінці 80-х років минулого століття. Зрозуміло, в поглядах радянських правозахисників-дисидентів було багато наївного. Але зрештою їхня діяльність не тільки сприяла в довгостроковій перспективі падінню комунізму в СРСР, а й у короткостроковій перспективі приносила, нехай опосередковано, певні плоди, сприяючи достроковому звільненню низки в'язнів совісті, нехай навіть з подальшою висилкою з СРСР, і періодичному ослабленню обмежень на еміграцію до Ізраїлю та інших країн.

Нинішні ж російські системні правозахисники стурбовані аж ніяк не зміною чинного жорсткого авторитарного режиму, а лише отриманням від нього абсолютно косметичних поступок у вигляді звільнення когось із несправедливо засуджених, нехай і не з політичних мотивів, й ухвалення законів, які на папері повинні сприяти дотриманню прав людини, але на практиці виконуватися не будуть. Це дозволяє Алексєєвій і її послідовникам зберігати свій міжнародний правозахисний статус і спокійно продовжувати свою діяльність у Росії, не зазнаючи переслідувань. Владу ж така ситуація цілком влаштовує, бо дає змогу переконувати частину російської і міжнародної громадськості в тому, що в Росії з правами людини все, ну, або майже все, добре, а щодо окремих недоліків, на які вказують системні правозахисники, влада, мовляв, чуйно реагує і всіляко їм допомагає, ось, навіть премії дає.

На засіданні президентської ради з прав людини в кінці жовтня Алексєєва закликала Путіна створити спеціальну раду з помилування: «Звичайно, Володимире Володимировичу, ви не можете відбирати людей на помилування, комусь ви повинні це доручити, але можете самі відбирати людей для такого доручення. Це мають бути люди, відомі і вам, і країні хорошою репутацією, щоб ні ви, ні наші співгромадяни не сумнівалися в їхній безкорисливості. І ще це повинна бути громадська робота, значить, безкоштовна, і це має бути рада при президенті». І запропонувала до складу цієї ради депутата Держдуми Галину Хованську, колишнього уповноваженого з прав людини в РФ Володимира Лукіна, журналіста Миколу Сванідзе, омбудсмена Тетяну Москалькову. Всі ці люди так чи інакше є частиною чинної системи влади, і якщо дозволяють собі фрондерство, то лише в суворо дозволених межах. Той же Лукін свого часу цілком дружньо спілкувався зі Стрєлковим-Гіркіним. Така рада Сенцова ніколи не рекомендує до помилування, якщо тільки не отримає щодо цього чіткої вказівки від адміністрації президента. А ось Ізмєстьєва рекомендувати до помилування за своєю ініціативою цілком зможе.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments