Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Коли в Україні – Україна

10 березня, 2017 - 18:12

Хтось собі нарікає на засилля пам’ятників Шевченку в Україні, а я згадую маленьке погруддя поета у прифронтовому Краматорську, встановлене перед війною коштом одного бізнесмена, поруч з імперською суворою площею в стилі класицизму. Крихітний скверик, де ще помістилися пам’ятник Козаку Мамаю і дошка оголошень українських патріотів. Така собі Україна в Україні. Бо не може бути, щоб в Україні зовсім не було України, хай її територія завбільшки зі скверик. Гадаю, ви мене зрозуміли. Україна там, де чути українську мову і де за неї тебе не вбивають і не переслідують. Більше схоже на резервацію. Сюди можна просто прийти, щоб відчути під ногами землю – рідну, українську.

Для галичан, що почали встановлювати пам’ятники Шевченку ще за Австрії, збираючи дрібні гроші в бідних селян та вчителів, сам монумент Кобзарю був нагадуванням про Соборність. На Сході не надто родичалися тоді з галичанами, зате нарід із Заходу мріяв про День злуки, і Шевченко був тим, хто з‘єднав Україну по живому, а не зшивав, як зараз, кривими стібками. Той самий плакат з Тарасом, вставлений у рамку, був у хаті селянина-полтавчанина і в хаті мого діда-галичанина, дякуючи «Просвіті», яка відкривала читальні, видавала книги і повертала українцям їхню історію.

Народ визнав Шевченка своїм лицарем-заступником, і ніхто тут нічого не вдіє. Ні сучасні інтелектуали з їхніми постмодерними інтерпретаціями, ні влада. У страшні дні протистояння 2014 року двохсотлітній Шевченко чим міг, тим допомагав. Його присутність відчувалася майже зримо. Ні спаплюження музеїв Шевченка, ні профанація Шевченківської премії Банковою нічого не змінять. Голос Шевченка чути всюди, де є Україна. А її нема там, де б вона мала бути – у сталінських монументальних будівлях, відгороджених від народу високими парканами, у зігнилих серцях злодіїв, що обкрадають той же народ і його захисників на фронті, у тих, що носять вишиванки, і з якими я мала разом з шевченківськими лауреатами покласти квіти до пам’ятника Шевченку у Львові 9 березня, але не пішла, щоб не бачити чиновників, які перетворили моє місто на дешеву забігайлівку для невибагливих туристів «кієвлян», «харьковчан» та з-за поребрика. Можливо, вони так собі уявляють Соборність: з навалою рускоязичних українців і толерантним переходом аборигенів на общепонятний. Але не всі пророцтва Шевченка ще здійснилися.

Я прийшла пізніше. Нікому не подобається цей пам’ятник, але який вже є. Він уже намолений як стара церква. Вчителька привела діток, зовсім маленьких, і вони як пташенята спурхнули на сходи, сфотографувались, послухали, що каже вчителька. Потім прийшли старші діти,  розгорнули прапор, прочитали Заповіт і заспівали Гімн. На них дивилась з портретів Небесна Сотня, бо де ж їй бути, як не в Україні. В книгарнях на вітрині було повно книг про Шевченка і нові видання «Кобзаря». Багато книгарень теж стали Україною в Україні. Накрапав теплий дощ. Я знайшла вдома стареньку книжечку з віршами Шевченка, які моя дочка у два з половиною роки вже знала напам’ять. Я несла її вже своїй дорослій і незалежній дочці, і вона відразу її впізнала. «За сонцем хмаронька пливе, червоні поли розстилає…»

Коли в Україні є Україна, то найперше вона мусить бути у твоїй родині.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments