Контрреволюція гідності
Її наслідки неважко спрогнозувати. Вища школа остаточно позбудеться креативних особистостей
Притягнення до суду й арешт Юрія Сиротюка сприймаються за один із найпоказовіших символів суспільних змін в Україні, що настали після Майдану. Адже, якщо вірити популярному переказові, саме Сиротюк і був автором визначення подій листопада 2013 — лютого 2014 рр. як Революції Гідності. А саме таке визначення допомагає збагнути глибинні механізми суспільного вибуху. Ніхто й ніщо не змогло б спричинити цей вибух, крім накопичуваної роками зневаги влади до національної гідності українців, до громадянських прав і свобод наших співвітчизників.
Врешті-решт ставлення до людської гідності визначає вододіл між демократією і тоталітаризмом. Неминучість краху диктаторських режимів обумовлюється станом несвободи, що унеможливлює вільний науковий і творчий пошук. Не ситуативне падіння цін на нафту, а витончена система розчавлювання комуністичним режимом людської особистості робила СРСР неконкурентоспроможним марґіналом в епоху високих технологій. І прагнення посткомуністичних еліт України часів Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича зберегти релікти командно-адміністративної системи було несумісним із об’єктивним пошуком цивілізаційної перспективи найбільш креативною частиною нації.
Очевидна хвиля розчарування, котра наростає нині в Україні, визначається браком реальних структурних змін, які можна було б відчути на особистому рівні, у вимірі відносин громадянина і влади. Владна вертикаль несе в собі архаїчну засаду домінування чиновника над тим, чиїм коштом утримується чиновник — громадянином, платником податків. А саме він, звичайний громадянин, мав би відчувати себе в державі господарем, творцем її майбутнього. Без руйнування посткомуністичної вертикалі відносин, без реалізації інтенцій Революції Гідності Україна прирікає себе в сучасному світі на статус вічного аутсайдера. Хоч скільки б грошей позичали нашій владі західні донори, вони зникатимуть, ніби в піску, без власної креативної верстви, вільної в творчому пошуку, захищеної від чиновницького хамства й нав’язливого контролю.
Чи здатні виховати цю верству українські університети? Ні, доки в нас існує атавістична структура управління освітою й контролю над нею. Адже заляканий чиновниками від науки педагог, зв’язаний сотнями циркулярів і приписів, поставлений під жорсткий контроль вищих інстанцій, здатен виховати лише слухняного виконавця, а не мужнього борця за істину, готового протистояти застарілим стереотипам. Недарма ж бо Євангеліє застерігає: «Учень не більший за вчителя» (Мт. 10:24).
Я працюю в університеті з початку 1981 року. Тому й можу цілком відповідально стверджувати, що відтоді ніколи, навіть у часи брежнєвського застою, викладач української вищої школи не був настільки поневолений системою державного контролю, як зараз. А в освітній системі СРСР Україна вважалася найбільш забюрократизованим тереном, з яким міг змагатися лише Узбекистан!
Наші колеги, що потрапляли на викладацькі посади в західноєвропейські університети, згадували про свої наївні намагання допитатися в завідувачів кафедрами, як оформлювати робочі плани й програми, куди записувати інформацію про проведені лекції. Українські професори не вірили, що цього всього може не бути в університеті. Вони не могли прийти до тями від несподіваного відкриття: їм довіряють!
Від Революції Гідності ми очікували формування у вищій школі атмосфери довіри, підтримки особистих ініціатив, заохочення творчості. Зрештою, нові інформаційні технології дозволяють звільнитися від паперової звітності. Натомість ми одержали цілком протилежне: невпинне наростання валу паперів, що їх мусили заповнювати спершу керівники підрозділів, а згодом уже й кожен викладач.
З’явилися журнали для планування роботи викладача, один примірник яких зберігається на кафедрі, а другий — в учбовій частині. Крім звичайного навчального навантаження, необхідно стало запланувати свою методичну, методично-організаційну, наукову, виховну роботу згідно з кожним з цих розділів. Якість роботи кафедри стала визначатися наявністю на ній 25 видів документації, а викладач мав підготувати й зберігати на кафедрі навчально-методичний комплекс з дисципліни, що містить програму, конспект лекцій, матеріали до практичних занять і самостійної роботи студентів, критерії оцінки успішності, комплекти контрольних завдань і екзаменаційних білетів, методичні вказівки до індивідуальних завдань, графіки самостійної роботи студентів.
Далі — більше. Декларуючи поступове скорочення аудиторного навантаження викладачів (лекцій, практичних занять, консультацій тощо) до 600 годин, Міністерство освіти й науки вирішило допильнувати: а чим займаються викладачі в решту робочого часу? Виходячи з тривалості робочого тижня в 36 годин, кожен мусив розпланувати своє річне навантаження так, аби воно сягало не менш ніж 1512 годин на 2014—2015 навч. рік, а в 2015—2016 році — не менш ніж 1548 годин. З’явилися таблиці на 24 сторінках для розрахунків робочого часу. З них ми довідалися, що, скажімо, розробка робочої програми навчальної дисципліни обсягом менше трьох кредитів має займати до 30 годин, підготовка конспектів лекцій — 30 годин на один кредит, підготовка до практичного заняття — 1,5 години на одну годину заняття, виступ з доповіддю на науковій конференції в Україні — 20 годин, а за кордоном — 50 годин.
Прикметна градація вводиться для оцінки значущості наукової публікації. Якщо монографія опублікована в провідному видавництві, включеному до окремого списку, вона оцінюється в 200 годин за кожен друкований аркуш (40 000 знаків), якщо публікується в інших видавництвах за рекомендацією вченої ради університету — в 100 годин за друкований аркуш, а коли ти видав монографію самостійно поза видавництвами спеціального списку, то вона взагалі не враховується, хоч буде якою завгодно геніальною. Так само й наукові статті. Публікація статті у виданнях, індексованих у науковометричних базах SCOPUS та Web of Science, приносить 150 або 100 годин, а в інших виданнях — 40 годин. Зважмо на те, що в Україні немає літературознавчих видань, індексованих у базах SCOPUS та Web of Science.
Можна було б посміятися з дилетантських спроб знайти одиниці виміру дослідницької праці, якби слідом за цим не запроваджували жорстку звітність за виконання запланованих робіт.
Увесь Харків був заінтригований минулого року широко розрекламованими обшуками в помешканнях міського голови та його співробітників. Юрій Луценко заявив про розпочату кримінальну справу «щодо організації схеми з розкрадання 654 га землі Харкова на суму 4 млрд грн». І що ж? Наш непереможний Геннадій Кернес вкотре посміявся з київських опонентів, а кількаденна праця понад сотні працівників спецслужб виявилася марною.
Натомість про працю контрольно-ревізійного управління Міністерства освіти й науки в Харківському політехнічному інституті — одному з кращих вищих навчальних закладів України — цього не скажеш. Переповідають про дріб’язкові перевірки викладацьких журналів, перерахування виконаних годин, які завершилися тріумфом КРУ: багатотисячними штрафами, накладеними на тих, у кого знайшли помилки в звіті про виконану методичну й наукову роботу. В країні, де чотири мільярди зникають безслідно, виявляється, жорстоко карають неуважних педагогів і науковців, які не знайшли, чим відзвітувати за одержані копійки.
Тепер надходить черга Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна — найстаршого університету Наддніпрянської України, що роками входить до першої трійки в загальнонаціональних рейтингах вищих шкіл. І ось уже другий місяць викладачі з тремтінням переглядають свої журнали, таблиці навантажень та інші документи, відчуваючи себе підсудними на якомусь абсурдному слідстві.
Що це, як не нищення гідності тих, хто мав би складати інтелектуальну еліту України? І чи варто дивуватися, що з кожним роком усе менше стає охочих вступати до аспірантури й пов’язувати себе з науковою та викладацькою працею?
Ми часом гірко іронізуємо над дільничними лікарями, котрі замість огляду хворого змушені займатися заповненням лікарняного листа. По суті, університетський професор еволюціонує в тому самому напрямку. Можна зрозуміти логіку успадкованого від СРСР освітнього відомства. Воно не здатне реформуватися, несумісне з динамікою наукового пошуку й педагогічного лідерства. Для пересічного працівника міністерства, обласного чи районного управління освіти здалося б єрессю саме припущення, що він покликаний допомагати педагогові, а не керувати ним. Що найстрашніше — чиновник від освіти не вміє шанувати людської гідності. Аби переконатися в цьому, досить зайти до будь-якого кабінету національної мережі освітніх відомств. Змушене імітувати реформи, міністерство інтерпретує їх у звичному ключі: винаходячи все нові й нові приписи, інструкції, деталізуючи до дріб’язкових нюансів систему контролю над педагогами. Відбувається щось цілком протилежне, альтернативне Революції Гідності. Відбувається контрреволюція гідності.
Її наслідки неважко спрогнозувати. Вища школа остаточно позбудеться креативних особистостей. Натомість чудово приживуться в цій системі тотального контролю пасивні виконавці, здатні оперативно виконувати інструкції, готувати бездоганні звіти, мовчки приймати найбезглуздіші вказівки. Зрештою, вони знайдуть кошти для оплати послуг найманих авторів і публікації під власним іменем книг і статей у рекомендованих видавництвах. Ну а талановитій українській молоді лишається один шлях — у Гарвард, Кембридж, Париж, Рим, туди, де немає журналів взаємовідвідувань і прискіпливих перевірок, а панує атмосфера інтелектуальної свободи й пошани до людської гідності.
Архієпископ Ігор ІСІЧЕНКО, професор, доктор філологічних наук, Харків
