Королі і демони українських містечок
Засновуючи місто Дунаїв на початку 15 століття, архиєпископ Григорій Сяноцький сам їздив по селах, запрошуючи кмітливих і працьовитих селян, переманював з інших міст вправних майстрів. Згодом він заснував у своїй резиденції Двір поетів, куди приїжджали політичні біженці з усієї Європи – митці і філософи. Маленьке містечко так і не змогли взяти татари,так добре була продумана система фортифікації. Батьками для Добромиля чотириста років була династія Гербуртів. Магнати моравського походження запрошували німецьких та вірменських майстрів, римокатолик Ян Щасний розбудував греко-католицький Добромильський монастир,і дав привілеї єврейським торговцям. Майстри, духовенство і митці приносили славу містам,за них боролись, створювали їм найсприятливіші умови для праці.
Ви колись чули, щоб мери наших міст запрошували до себе креативних людей, фахівців високого класу, які б працювали на користь громади? Ні. Ці брами тільки випускають. Друга світова війна і Голокост знищили соціальну та промислову інфраструктуру міст, яку довелось заново створювати за допомогою делегованих з Росі та Сходу комуністів чи фахівців та сільського населення. Будувались заводи, фабрики. 26 років тому все це почалось розкрадатись і знищуватись. І винуватці руйнації захопили владу,оскільки в Україні той, хто має гроші, отримує владу. Якщо комуністи користувались ідеологією, щоб тримати в покорі громаду, то теперішні владоможці упокорюють її голодом. Їм вигідніше, щоб людей було мало, а власності багато. Центральна влада не має впливу на ці гетто, які тягнуть гроші з бюджету, але самі нічого не заробляють. Цих грошей мало, їх би стало більше, якби прийшли інвестори. Але інвестори не хочуть годувати жадібних чиновників, які втручаються у їх бізнес, особливо, успішний. Вони готові дати кошти на благоустрій міста, але знають, що все опиниться в кишенях того монстра, якого можна порівняти лише зі щурячим королем. Всі міські структури вражені корупцією і непотизмом, зрослися хвостами і хочуть, щоб їх годували. Тільки повна зміна влади може вбити щурячого короля, але вона неможлива, бо всі, хто міг би її змінити, втекли з міста і готові споглядати лише ностальгійні картинки. Якщо й знайдеться кілька активістів, їх або куплять, або знищать морально і фізично, бо за десятиліття комуністичного панування громада стала полохливою і пасивною. Про якісь вільні вибори взагалі не йдеться, то у великих містах можна голосувати за кого хочеш. Тут – все під контролем. Громада паралізована, бо добре пам’ятає Сибір і застінки НКВС, чи вказівки не приймати на роботу нелояльних.
Ворогами міської та районної влади є насамперед незалежні підприємці, і просто пасіонарії. Туризм місцевим можновладцям не потрібен, бо цю територію, де на очах руйнуються пам’ятки, вони вважають своєю власністю. І нові дороги так само не потрібні, ану ж хтось приїде і побачить увесь цей занепад.Будь-які згадки про шляхетне і славне минуле їх страшенно дратують,бо істина пізнається в порівнянні,а щурам найліпше живеться серед сміття.
Все це викликає лише почуття екзистенційного розпачу, бо у великих містах те саме, але громадянське суспільство там має більше шансів вижити і пропагувати волю до змін. Найгірше те, що ЗМІ відмахуються від проблем провінції, доки не дійде до чергової Врадіївки. Демонами малих міст є не лише корупція і злидні, а й наркоманія та пияцтво,і звичайно ж кримінальні злочини, на які може отримати індульгенцію кожен, хто має гроші. Щоб змінити щось в Україні, треба почати саме з провінції,де значно швидше деградує людський капітал і нищиться неповторна стара архітектурна забудова. Коли в Києві Майдан, місцева влада тихенько перетасовує старі краплені карти і розпочинає переділ власності.
