Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

Коронний щоденник

23 березня
23 березня, 2020 - 22:56

Якщо в квартирній самоізоляції багато розумієш про себе, то під час вилазки до магазину чіткіше осмислюєш долю людства.

Хто ми? Куди ми йдемо? На хріна? (останнє – не у зв’язку з попередніми, а взагалі)

Й інші питання.

Сьогодні раптом сонце. Те що треба після вчорашнього снігового супу. Але холодно. По телевізору повідомляють, що за останню добу в Італії померло 650 людей – на 150 менше, ніж напередодні. Бачив трохи побут італійців як він є: сусідські посиденьки перед телевізором з вином і сиром, завжди повні кафе й бари, бо клімат дозволяє, бо народ компанійський. Але я чомусь не впевнений, що наша пострадянська набурмосеність нам допоможе. Мороз и солнце, день ужасный. Уже проснулся, друг опасный? Окуляри прибудуть у вівторок. Що ж, обмежимося маскою. Тим паче сьогодні “Новою поштою” приїхало дещо гранично важливе, дещо, без чого під час пандемії ніяк не можна. Але до пошти ще треба допензлювать.

У сяючому дворі за вритим у землю залізним столом сидить вусатий мужчина й насторожено їсть. Неподалік дебелий підліток у компанії похмурого приятеля опановує акробатичні трюки на самокаті. Самокат – точнісінько той самий, на якому вчора в снігопад катався якийсь веселий першокласник. Я підозрюю, що й хлопчик той самий, просто за ніч підріс. “Нога, сука!” – наче почувши мої думки, вигукує герой. Сонце світить прямо в око.

У великому “Сільпі” через дорогу на вході в зал висить флакон з антисептиком для всіх бажаючих, але курячих яєць нема. Є перепелині. Наступна стадія – дихотомія хліба й тістечок? На щастя, мені треба гриби. До речі, а чому саме яйця?

В “Нову пошту” черга: більше трьох у приміщення не пускають. Рухаємось швидко. Не встигнувши змерзнути, потрапляю всередину й отримую те саме, довгоочікуване й дефіцитне:

П’ять літрів чистого спирту.

Ех, пам’ятаю, як мене в 1991 підмосковні медики навчили чай робити! Заварюєш на ¾ чашку найміцнішого чорного, кидаєш туди 5-6 ложок цукру, решту доливаєш спиртом. П’єш, поки гаряче. Останній ковток – небо в діамантах.

А можна й без чаю, й без води. Спочатку в горло – ложку того ж цукру й слідом одразу стопарик спирту. Проходить, як по маслу. І розкривається всередині мініатюрним квітнучим Іггдрасілем, древом світів наступної весни після Рагнарьоку…

Ладно.

Йду по студеній вулиці, по сонечку, по сонечку, забезпечений дезінфекцією по самий Апокаліпсіс. Березень – це так чудово! І все буде чудово. І співатимуть пташки, і спливатимуть роки, і минатимуть карантини, і зникатимуть хвороби, й падатимуть диктатури, і літатимуть космічні кораблі, і самовдосконалюватиметься людина розумна.

А потім вибухне Сонце і продезінфікує нас на совість.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ