Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Коронний щоденник, 30 грудня. Чудесне зцілення

30 грудня, 2020 - 12:23

Починалося все невинно. Воно завжди починається невинно.

Просто в носі завелися шмарклі. Ну, шмарклі, ну, подумаєш, дивина. Зима же.

Дні минали, а шмарклі не йшли. Їх більшало. І знову більшало. Здавалося, вони заповнюють голову, витискаючи звідти рештки мозку разом з думками, окрім думок про шмарклі й ніс, про ніс і шмарклі.

А потім настав цей день. Точніше, вечір. Настав цей вечір, холодний, мов лезо ножа, приставленого до горла. Точніше, на кухні було не холодно, але метафора точніше передає холодний жах, який проймав від самої думки про те, що я, жуючи шматок відбивної, не відчуваю її смаку. Лише текстуру, лише те, що в мене на зубах щось є. І все.

Я міряю температуру. +35,9.

Я лягаю спати. Ледь прокидаюся. І знову хочу спати майже одразу. Я принюхуюсь до світу, і розумію, що нічого не відчуваю. Температура +35,7.

Жодних сумнівів нема. Це пиз… кінець.

Так-так, скрипалька Світланка казала мені місяць тому, що коли вона злягла, то в неї теж було +35,7 і жодних запахів.

Що робити? Куди бігти? Скільки людей я встиг заразити?

Аналіз! Треба здати аналіз!

Він, звісно, підтвердить невідворотнє. Надії, звісно, нема. Але надія помирає останньою. Так хай хоч помре без страждань. Тому я піду в приватну лабораторію. Там результат присилають наступного дня. В державній – через 2 тижні, коли ти або одужаєш, або підеш до своєї прабабці в навігатори.

 Ось просто в цей самий день і піду. Вже йду. У масці, закутаний з голови до ніг, неквапно, щоб побільше провентилюватися свіжим повітрям. Хто знає, коли я його вдихну знову. І чи вдихну.

Лабораторія ще відкрита, але закрита. Тобто ще має працювати, але двері зачинені. Тук-тук-тук, пустіть, урятуйте!

Відкривають.

- Ви аналіз здати? А ми не можемо прийняти. Кур’єр уже поїхав.

Який кур’єр?! Що за @#$&*?!!

Виходжу на темну холодну вулицю. Демони розпачу й нищення, пожадливо шкірячись, крадуться звідусіль. Лишаються зі мною на всю ніч. Вранці тягнуся тим самим маршрутом. Здаю нарешті клятий аналіз.

Ще один вечір. Ще одна ніч. Ще один ранок.

О 14:20 приходить аналіз.

Негативний.

Через кілька хвилин після цього чарівним і незбагненним чином повертаються запах і смак. А шмарклів відчутно меншає. А температура низька була, бо пив жарозничуюче від гаймориту.

         Чудо! Чудо! Я зцілився!

         Завіса.

         Епілог:

Кажуть, скоро Новий рік. А там усе буде інакше. Інакше буде, кажу. Костури мені на голову й чорну троянду мені в зуби.

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”

 

Новини партнерів