Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Кожному Петрарці – по Лаурі

17 лютого, 2017 - 15:50

Читаю давнішній британський роман – «Дім сну» Джонатана Коу. Жінка бачить сни, реальніші за повсякденне життя – часто їх плутає. Самотній чоловік кілька років не спить, сновидіння йому заміняє кіно – він кінокритик, можна здогадатися. Юнак закоханий у дівчинку, яка плутає реальність і сни. А вона, утім, лесбійка. Її ревнива партнерка наче напівжартома, але з повною жорстокістю радить горе-коханцю книжечку про «силу власної руки». Все там заплутано в тому романі, де фантазії заступають реальність, самотність живиться ілюзіями, а оточуючі, – каже автор, – ніколи не збагнуть ваших нав’язливих ідей і станів.

Цікавий роман. А ще: напрочуд елегантний і смішний спосіб поміркувати не лише про фантазії, а й про задоволення від них. Хоча до чого я тут зловживаю евфемізмами? Прямо кажу: хороша книжка про онанізм.

Мастурбація була самим моцним стимулом соціальної паніки на рубежі ХІХ і ХХ ст. Онаністів обох статей переслідували, контролювали і карали. Від того, щоб бути щоночі зашитим у ковдру з руками «навипуск». До хімічної і механічної кастрації. До хірургічного видалення клітора. До вічного системного жаху. Той фройдіський «страх кастрації», котрий ми «читаємо» як вдалу чи невдалу (кому – як) метафору, під час розробки цього концепту на початку ХХ ст. був зовсім неметафоричною загрозою і психіці, і фізіології юних мастурбаторів.

Ті, понімаєте, чудовиська, які нахабно себе задовольняли, вселяли неспокій суспільству. Бо, по-перше, хто їм дав право на автономну і незалежну від іншого насолоду. Бо, по-друге, це просто таки розбазарювання фізіологічних ресурсів і неплідна буквально вправа. Як і мистецтво, до речі, яке корисний продукт не створює в принципі. І нарешті (але, правду кажучи, цей пункт тільки і важить). Мастурбувати – значить, повністю віддаватися і підкорюватися власній уяві, Уявному. Збудження онаніста – це абсолютна влада уяви, він/вона реагує не на реальний об’єкт, а на фіктивний за визначенням. Дозволити чомусь примарному повністю оволодіти людиною, о ні, цього свідоме суспільство, переповнене пихою від сили власного розуму, дозволити не могло!

Хвиля боротьби з онанізмом почала стихати після Першої світової. І навіть не тому, що з’явилися куди більші проблеми. А тому, що стало очевидно: нічого наш холодний контрольований розсудок не здатний контролювати. Повністю легітимована мастурбація була в 60-х, під час сексуальної революції. Нагадаю, що одним із лозунгів 1968-го був заклик «Вся влада – уяві». Їм, ясно, йшлося не про онанізм. Але чому б і не про нього також?  

Повертаюся до літератури. Відомий французький культуролог перечитав корпус куртуазної літератури і дійшов такого висновку. Єдиний спосіб писати про любов, який читач сприйме як «правду життя» – це розповідати про щасливе невзаємне кохання. Саме так – невзаємне і щасливе водночас, тобто двоє люблять один одного, але разом їм ніколи не бути. Бо інакше то і не кохання взагалі.

Трістан і Ізольда, до нестями, хоч і не з власної волі закохані, в ліжку між собою покладуть меча. Вони ясно, що обпилися приворотним зіллям, але ж пані одружена взагалі-то, треба зберегти її честь. І нервово здалеку (ну, чи не так уже й здалеку, а на тому краю ліжка) позіхати і співати їй всілякі станси. Дальше – більше. Данте і його вчасно померла Беатріче, яка заслужила право стати музою в його романі і ангелом в його поемі. Петрарка і Лаура, то взагалі «комплекс Пігмаліона, рівень: Бог». Тому нещасному давньогрецькому скульптору довелося хоча б руки у глині забруднити, поки бабу собі виліпив. Петрарка з Лаурою навіть не привітався жодного разу. Але щиро вам кажу: Петрарка – мужик! Він зробив саму чесну річ, котру тільки можна: не розказав про своє почуття Лаурі (хоч розтриндів всім іншим на кілька століть наперед). А та жіночка прожила собі щасливе ординарне життя: вийшла заміж, родила дітей, вишивала якісь собі гобелени. Бо є уява і мастурбація, а є реальна жінка і кохання – і не треба їх плутати. Бо є література, де фантазії в пошані, і є життя, де фантазіями опікується хіба що проплачений психотерапевт.

Що сказати про кохання в романтичній літературі? Як підсумував популярний в 1990-х стендап-поет, «любви моей не опошляй согласьем». Коротше: «Будь гарна і мовчи». Десь сила уяви вселяє жах, бо Інший тобі не потрібний, а десь вона є основою для адекватної взаємодії з Іншим. Із читачем, наприклад.

Найкращий літературний твір про любов із тих, що мені траплялися, – повість «Некрофіл» француженки Габріель Вітткоп. Написана на початку 1970-х, вона була дебютом письменниці, який зробив її популярною у вузьких колах. Хто тут головний герой і від чийого імені ведеться оповідь, уже з назви ясно. Він відкопує тіла і приносить їх додому. Там він їх миє, вдягає, зачісує, кохає. Він усвідомлює, що його захоплення швидкоплинні – псуються трупи. Але від того він переживає своє кохання страшно інтенсивно. Він усвідомлює, що не отримує уповні зворотної реакції від об’єкта любові. Але він може кожному з них вигадати історію і прожити її за них. Потім позбавляється від остаточно непридатного трупу, і все заново. Невзаємного кохання не існує, зате кожне – щасливе. Неймовірно чесна книжка про любов. Уявіть! 

Які тут висновки можна зробити? Те, що погано для психічного здоров’я, є добрим для літератури? – Теж мені, америку, ти диви, відкрила. 

А в «Домі сну» все налагодиться, до речі. Хлоп покине кінокритику і навчиться спати. Ревнивиця самоусунеться. Закоханий придурок зробить операцію зі зміни статі і завоює собі жінку. І тільки ту корисну книжку про «силу власної руки» так ніхто і не прочитає. А дарма.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments