Країна неляканих активістів
"Не треба перебільшувати. Народ України не допустить. Після Майдану все змінилося"... Ця розмова відбувалася на одній з прес-конференцій щодо Криму, на які мало хто ходить. Кілька камер. Кілька журналістів із шаблонними запитаннями. І жменька експертів, які намагаються донести до суспільства думку, що без стратегії повернення окупованих територій, твердих і рішучих дій не буде сильної Української держави. Стратегія і майбутнє в українському варіанті - це одне і те ж саме. В принципі, стратегія деокупації - це процес, де шлях важливіший за результат. Просто тому, що звільнення українських земель передбачає програму конкретних дій і перетворень, які, безумовно, підуть на користь Україні.
Щоразу на таких зборах заходить розмова про причини події. І щоразу доводиться пояснювати, що напередодні окупації Криму Української держави на півострові вже не було. Її демонтували, розтягнули по великих і маленьких кишенях, знищили всі ті, хто проголошував свою відданість якимось ідеалам і цінностям. Ідеалам "русского міра". Не суть. Важливим є те, що ті, хто привів на наші землі окупанта, були щиро впевнені в тому, що вже вони ж бо стараються заради майбутнього, в ім'я чогось високого. Знищуючи свою власну країну, вони опинилися в окупації в чужій. Сьогодні кримчани можуть заперечувати, що Крим - окупована Росією частина України. Але те, що вони прагнуть покинути півострів, продати майно, виїхати на материкову частину України, в Росію чи за кордон, ясно свідчить, що вони прекрасно розуміють, навіть якщо не зізнаються: Крим - ніякий не російський регіон. Він окупований, затоплений військами і спецслужбами, розграбований, зломлений.
Якщо трохи "пошкребти" полум'яного активіста, десь під шаром гасел і пишномовного пафосу завжди виявиться особистий інтерес. Ось і тут мій співрозмовник, що стрясає простір гнівними промовами про те, як якісь "вони" здали Крим, а інші "вони" корчать із себе жертв у розрахунку, що якісь треті "вони" платитимуть за звільнення "не їхнього" Криму, зізнався , що співпрацює з організацією такою-то.
Михайло Булгаков казав, що москвичів зіпсувало квартирне питання. Українських активістів зіпсували гранти, які даються не для відстоювання український інтересів. Уже зараз в ЄСПЛ позовів, поданих українськими правозахисними організаціями проти України, більше, ніж аналогічних претензій до російської держави-окупанта. Якщо послухати українських активістів, то це саме Україна є основним гнобителем жителів окупованих територій. Багато з тих, хто розповідає про права, стандарти та ідеали демократії, не приховують, що Україну, на відміну від Росії, простіше притягнути до відповідальності. Чудово, чи не так? Активістська діяльність за контрактом. Боротьба за все хороше на договірній основі. Я обережно висловила зауваження, що якщо не зберегти державу тут, на вільних територіях, то "русскій мір" не змусить себе довго чекати. У відповідь прозвучало те саме: "Народ не допустить".
Насправді ця розмова могла відбуватися й на конференції щодо Донбасу, і на антикорупційному форумі, і на правозахисному заході, і на обговоренні заборони російських соцмереж. Люди, щиро впевнені, що "народ не допустить", ревно борються з Україною "заради майбутнього". Заради якоїсь тільки їм відомої України, яка може пройти по багнюці війни "акі по суху", не забруднивши білосніжний одяг "європейських стандартів". Тільки їм відомих стандартів, яким нам пропонується просто слідувати без будь-якої поправки на об'єктивні обставини.
"Свобода слова понад усе", - говорять одні. "Не смійте перевіряти антикорупціонерів на корупційність!" - волають інші. "Країну врятує тільки підвищення соціальних стандартів", - закликають треті. Нелякані активісти поводяться так, ніби завтрашній день - це вже не їхня турбота. Над усім цим кружляють послужливі інформаційники і підкидають запитаннячка: "Кому вигідна ця війна?", "Чи доїдуть українські танки до Москви, якщо їх не буде стримувати злочинна влада?". Страшна реальність втрачається в тумані другорядних смислів і обманних маневрів. Ми живемо у світі імітаційної боротьби з наслідками, а не причинами. У такій реальності завжди є час не думати про наслідки своїх дій, не бити на випередження, не намагатися протистояти катастрофі, що насувається. У такому світі можна займатися "суспільно корисною діяльністю", не наступивши на жоден небезпечний мозоль.
Те, що ми отримали після трьох років війни, фахівці називають деморалізацією суспільства. Війна, іноземний агресор, щоденні обстріли не згуртували країну. Небезпека, яка в природних умовах призводить до консолідації суспільства, у наших українських реаліях є приводом відкласти питання національної безпеки на потім. В обговоренні заборони в Україні російських соцмереж серед купи просторікувань про свободу слова ви не почуєте, що «ВКонтакте», «Одноклассники» і mail.ru заблоковані в рамках економічних санкцій проти країни-агресора. Власник групи Мail.ru Алішер Усманов у своєму відеозверненні до Олексія Навального зізнався, що він не користується соцмережами, він їх "користує". Ось саме так - "користує" мізки українців, послужливо надаючи дані користувачів ФСБ Росії. Активісти стверджують, що це не має значення. Що аполітичним українцям нічого боятися. Але хіба нас не повинна лякати аполітичність народу, проти якого зараз ведеться загарбницька війна?
Нас переконують, що якщо не вступати в боротьбу, то ніякої війни і не буде. Так, наприклад, у День пам'яті жертв депортації на блакитному оці обговорювалася "думка", а чи не будуть проведені в Україні жалобні заходи використані проти нас же в гібридній війні? Так само у довоєнний період звучали побоювання, що Майдан не пропонує ніяких смислів Сходу і Півдню України. "А чи не призведе це до розколу країни?". Нелякані активісти захищають суспільство від тих, хто готовий його захищати. Захищають люто.
Нам натякають, що в російському протектораті немає нічого страшного, що якщо не "майданити", то цілком можна вижити. Ні, не можна. Порядна людина не може вижити там, де людей викрадають, судять, вбивають, де експропріюють їхнє майно. Вона неодмінно подасть голос на захист стражденних. І загине. Для людиноненависницьких режимів порядна людина завжди небезпечніше за партизана-фрондера. Коли ми говоримо про необхідність захищати країну, ми повинні розуміти, що йдеться давно вже про захист особистої безпеки кожного українця. Поставте собі запитання: "Я порядна людина?". Якщо відповідь "так", то у вас немає шансу зберегтися в просторі "русского міра". Щодня ті, хто впритул не помічає війни і небезпеки знищення, які нависають над Україною, йдуть у свій останній і рішучий бій. Чому? Просто вони не вірять, що їхній комфортний світ, позбавлений відповідальності, може коли-небудь впасти. А якщо і впаде - не велика біда. "Захист" жителів окупованих територій з теплого офісу в Цюріху або Женеві, Києві чи Вашингтоні оплачується за потрійним тарифом.
Що робити в такій ситуації? Повірити тим, хто пережив катастрофу і тепер намагається перекричати хор "охоронців стандартів". Керуватися досвідом і не повторювати минулих помилок. Якби ми після перемоги Майдану 2004 року притягнули до відповідальності чиновників, які проголошували на Сєверодонецькому з'їзді сепарацію Південного Сходу, якби інформаційні ресурси, що розпалюють ненависть до України, були вчасно закриті, якби ми витрачали державні кошти на зміцнення армії, замість підкупу виборців "Юліною-Вітіною тисячею", якби країна своєчасно зробила ставку на ті групи, які боролися на її боці, замість того, щоб загравати з тими, хто працював проти неї, - можливо, окупації ніколи б і не сталося.
Історія не знає умовного способу. Але для аналізу і планування він - основний інструмент. Досвід і здоровий глузд вчить нас, якщо ми не зробимо сьогодні те, що треба зробити, якщо не захистимо країну, якщо не зміцнимо державу і не об'єднаємо суспільство спільним бажанням вийти з цієї війни переможцями - дуже скоро настане час, коли нам вже нічого буде захищати.
