Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Кричати

14 листопада, 2017 - 11:29

Анекдотичного сусіда-перфораторщика у мене немає. Мої сусіди – крикуни. Чоловік знизу кричить на матір, яка «слабує на стакан». Жінка зверху кричить на чоловіка, який «слабує на позашлюбний секс». Інколи цих двох я бачу в під’їзді чи в ліфті. За іронією, обоє мають тендітну статуру – наче вся фізична сила пішла у голосовий апарат. Коли з ними стикаюся – втіленими, – мені стає ніяково. Часом хочеться і собі щось поорати для симетрії. Дивне бажання, як зауважити, що живу я сама. А запрошувати когось до себе, щоб покричати всмак – аж занадто екстравагантний спосіб забезпечити собі компліментарне сусідство.

Крик – це гранична втрата людиною самоконтролю (зверну увагу: контролю над собою, не над ситуацією). Людина, яка кричить, тобі довіряється, хоч і не усвідомлює того. Те, що нам здається щирим і справжнім в іншому, те нас відкриває для іншого – навіть для самих чужих думок і емоцій. Не можеш відповісти на крик тим самим – сиди мовчи і роби вигляд, що не чуєш. Ну, ще ніяково вітайся в ліфті.     

Крик розпачу. Крик болю. Крик жалю. Крик ярості. Крик захвату. Крик агонії. Дуже сильні афекти. І от раптом приходить модернізм і пояснює: крик означує граничний прояв людської нещирості. Як так? Оте визначення крику як втрати людиною самоконтролю належить одному з визначних теоретиків шизофренії (не хвороби, а способу світобачення). І йому не так було очевидно, що тут за причину править, а що за наслідок. «Втрата самоконтролю ? крик» або «крик ? втрата самоконтролю». От він розказує про крик: на кельнській виставці 1912 року були картини Ван Гога, що є справжнім безумством, і були безумні картини майстрів, котрі кричали (!) про те, що не годні бути Ван Гогом. Щось вороже легітимній культурі автоматично є істинним, – підсумовує. Чому ж нещирим стають крики? Хіба ми сильно звертаємо на те, що саме нам кричать? Хіба не розпізнаємо чужі волання як самі собою послання?

Чому і коли надійно був втрачений привілей голосу, щоб повідомити правду про себе?

В романі «На маяк» містер Ремзі не говорить, а виключно кричить, наприклад. Дружині страшенно незручно, щоб хтось зі сторонніх ті його регулярні репети почув. Тій самій дружині, яка вочевидь наклала на себе руки. І всі близькі ненавидять містера Ремзі, бо він завжди вчиняє так, як йому заманеться. А от, скажімо, навколо Грегора Замзи в «Перетворенні» всі горлають, а він сам – тільки злегка попискує. І це значить, зокрема, що він не є більше людиною. Нечасто запам’ятовую щось із книжок дослівно, а цей діалог запам’ятала: «--Дівчина з сусідньої кімнати? Чим їй завадить мій крик? Вона сама не кричить, бо пише. -- Так, вона не кричить». Це з роману «Відвертість за відвертість» Поль Констан. Хороша назва для книжки, в якій пишуть, як кричать про щось, про що несила говорити. Там є дві дівчини, які живуть в одній квартирі: одна письменниця якраз, а друга – та, що кричить з будь-якого приводу. Для неї крик – потреба, котра чимсь скидається на необхідність ввімкнути світло в кімнаті, коли сутеніє. Письмо і крик абсолютно невипадково за своїми комунікативними властивостями тут зближуються. А ще ширше: здається, що за природою своєю крик наближується радше до мовчання, ніж до говоріння. Принаймні в літературі. Кричати – щоб чути тільки себе.

Зроблю два неочевидні наразі висновки:

1. Крик скорочує дистанцію: між тим, хто волає, і тим, до кого крик адресований. Буквально і символічно зближує – ми маємо стояти один до одного на відстані людського голосу.

2. Крик означає момент вибору: або – або. Ні, не зовсім так. Навіть не момент вибору: або мовчати – або кричати. Це момент, коли усвідомлюєш, що окрім цих двох гранично протилежних станів, у тебе вибору більше немає.

Крик – це не тільки фізіологія, чи навіть метафізика. Крик – це суто магія. В ритуалах крик (словесний і безсловесний) може бути оберегом, відлякуванням, захистом, але він ще й є частиною продукуючої магії. Ну от, як перший крик немовляти – він повідомляє про прихід нового життя.

В голосі новонародженого, як і в голосі породіллі, цієї митті представлене все без залишку людське тіло. Один із просвітителів-фізіологів XVII ст. так крик і описував: в крику все тіло вискакує через рот назовні. Крик дорівнює тіло. От тільки я продивилася розвідки про обряди, пов’язані з пологами, і виявила, що в традиційній культурах тій, хто народжувала, кричати було здебільшого не можна, інколи – люто заборонено. Знову десь поруч із криком – мовчання, знову вибір «або-або» і знову близькість двох людей – максимальна з усіх можливих: дитини і матері.

Смутно згадую якесь східне прислів’я: жінка шість разів кричить від болю, і один раз – від щастя. Втім, тут же на пам'ять прийшло, що в більшості мов дієслова зі значенням «кричати» завжди матимуть якимсь третім-п’ятим значенням «плакати». Крик – це відсутність слова по суті. Того самого слова, «першого», біблійного, правильного, яке символізуватиме і вітатиме життя. І одного з янголів смерті в іудейському фольклорі звуть Dumah – «мовчання», «тиша». Чи є десь ангел на ім’я Крик?

Найгучніший крик – «Крик» Едварда Мунка. Одна з версій картини була продана за 119,9 млн доларів, показово. Це безлика потворка (Скелет? Ембріон? Сперматозоїд?), яка кричить на тлі криваво-червоного неба і парних людських фігурок, – вона втілює відчай і самотність. Цей крик часто називають «безмовним». Серйозно? Хіба не чуєте? Сам художник казав, що то не його герой кричить, то він так всотує, вражений і ошелешений, «безкінечний крик, що пронизує природу». Так чи інакше, це про переступ – про те, що за допомогою крику ми ладні здолати якісь кордони, котрі порушувати небезпечно.

Найвидовишніші крики – «жорстокість» Антонена Арто. Це з його теорій «театру жорстокості» повиростали хащі сучасних пластичних мистецтв. «У Європі більше ніхто не знає, що таке пронизливий крик», – бідкався Арто. І підказував вихід: кричати уві сні. Я кричу, коли сплю, я знаю, що сплю і що кричу уві сні – значить, я паную на обох боках своєї свідомості. Якось так. Красива і жахлива в цій красі метафора. Крик не просто знаходиться всередині нашого тіла, він підкорений і ув’язнений в ньому. Звільнити крик – значить, звільнити тіло. Це за суттю любов: побачити (почути) один одного на мить такими, якими нас було сотворено. Крик Арто (це уже як акторська техніка) виникає на вдиху, а не на видиху. Він звернений усередину тіла. Мудро.

І що з того?

Ми, кожен із нас, маємо в арсеналі таку потужну зброю, як крик, щоб повідомити: про відсутність вибору, про дистанцію між нами, про мовчання, про самотність, про всякі метафізичні провалля. А використовуємо її натомість, щоб переконати людину, яка того не хоче, припинити жлугтити горілку.

Поки думала про це і писала, сусід зверху почав кричати щось дружині у відповідь. Не розчути поки що слів. Значить, все у них буде добре. Міцна родина, по всьому видно. Чутно, тобто.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments