Кримська позолота
«01-15.12.2016»
На тлі тривожного закінчення 2016 року — суцільного потоку невтішних заголовків однаковою мірою зі США, Франції, Сирії і... де там зараз відсиджується Онищенко?.., рішення нідерландського суду повернути Україні «кримське золото» видається однією з небагатьох, та що там, найобнадійливішою новиною в українському інформаційному просторі. Ба більше, ухвала нідерландського суду дала змогу не лише Президентові України у своєму пості радісно вигукнути «Крим-наш і крапка!». — «А тепер і Крим поверніть», — зажадали у відповідь від нідерландського суду тисячі голосів українців, неначе і Кримський півострів всі ці три роки пролежав у запасниках якогось провінційного голландського музею. Струси пил, завантаж у найбільший у світі транспортний літак українську «Мрію», і дві години до Гостомеля. Все!
Тим часом, неминучою є довга перспектива апеляції, а також вже відома нам з особистого досвіду унікальна здатність голландців у всьому, що пов’язане з Україною, заблукати у трьох соснах посеред поля тюльпанів, відсовують навіть перспективу повернення колекції кримського золота у невизначене майбутнє. А повернення Криму тим паче залежить не від нідерландської Феміди — тут своє набагато вагоміше слово давно сказала Генеральна асамблея ООН, а від нашої власної здатності ще довгі роки, а то й десятиліття, протистояти російській агресії, а також власним суїцидальним схильностям — національній рисі, що вже не раз у нашій історії перекреслювала унікальні шанси, і багатомільйонні жертви, принесені українцями на вівтар свободи.
Не меншою мірою повернення Криму залежить і від нашого вміння говорити так, щоб бути почутими, щоб нас однаково зрозуміли і в Криму, і наші західні союзники, від нашої здатності хоча на зовнішньополітичній арені відмовитися від риторики «що гірше, то краще» щодо мешканців окупованого Криму, зокрема й щодо тих, хто ще вчора на свою голову закликав Путіна і віддавав йому своє серце і свої голоси. У цьому світлі потрібно було б передусім сказати, що рішення нідерландського суду першої інстанції про повернення кримського золота в Україну аж ніяк не заперечує його повернення кримським музеям. Навпаки, лише так воно може бути надійно збережене від загребущих рук російських мародерів, які вже вичистили цілковито музеї і приватні колекції Донбасу і тепер жадібно поглядають на скарби музеїв Криму. У цьому сенсі українська сторона в нідерландському суді представляла як інтереси української держави, так і народів Криму, чию історію, так само як і чиє сьогодення і чиє майбутнє намагаються вкрасти сьогодні у Кремлі.
Можна скільки завгодно, копіюючи російську пропаганду, намагатися її перекричати: «Крим — наш!» Але нескінченне повторення й так очевидної для всього цивілізованого світу істини ні на день не наближає деокупацію Криму, якщо не наповнити її конкретним змістом, якщо не дати відчути нехай не більшості, а хоч б статистично значній частині кримчан — не лише киримли, що захист їхніх прав та інтересів непокоїть Київ, а не Москву, якщо біженці з Криму, всупереч рішенням українських судів і далі залишатимуться «нерезидентами» у своїй же власній країні. Я вже не кажу про те, що повернення Криму залежить не так від кількості українських танків і ракет, як від успіху економічних реформ, від того, чи набуде вітрина європейського проекту України привабливішого вигляду, ніж дерев’яні, але весело розфарбовані декорації вітрини «русского мира». Не лише від наших економічних досягнень, а ще й від реального дотримання міжнародно визнаних прав і свобод національних меншин, які багато українських політичних сил ставлять під сумнів не меншою мірою, ніж їхні російські колеги.
Насправді рішення Окружного суду Амстердама — лише тонкий шар позолоти на величезній купі внутрішньоукраїнських і зовнішньополітичних проблем з душком, які нам ще лише належить розв’язати, якщо ми справді маємо намір повернути Крим. І ейфорія від хвилинного успіху в цій справі нам погана підмога. Жоден голландський суд, нехай навіть міжнародний трибунал у Гаазі, Крим нам не поверне, якщо ми не зробимо цього самі.
