Littleearthquakes
Приїжджав італійський журналіст, якому я мав розказати про нас і наші книжки. Про те, ким ми є, ким були і ким тільки мріємо стати .Про те, як зневірилися і те, як сподіваємося на краще. Про те, як заздримо і чим надихаємось. Як пишемо і на що сподіваємось.
Потім ми з ним тинялися хуторами поліської півночі, в яких ледь жевріє життя на варикозних ногах. Там під снігом незасіяні поля, з яких стирчать іржаві водонапірки, ніби маяки північної Бретані – за ними сама пустка і смерть у морі смутку та крижаної води.
Він не розумів, що ми там робимо. Висмикнутий з гарячого, облизаного півднем Абруццо, все ніяк не міг звикнути до наших вітрів та хуртовин, з горя добивав фляндр бюджетного віскі, поки я смалив одну за одною, дарма пробуючи пускати кільця.
Ми якраз підходили до центру одного такого села. Валив лапатий, різдвяний сніг, сиві хмари кружляли над нами і сніжинки валилися густо: мішалися з мутними водами калюж, які на ніч замерзають, аби зранку розтанути знов. Він все допитував, що ми тут забули.
— Зажди, кажу, — зараз вона з’явиться.
— Вона? — питає.
— Вона.
Єдиною вулицею, ніби кадр аналогового тіві, повз кинуту школу, облізлі зелені паркани, колодці і лавочки на нас суне вона – автолавка. Повільно пробивається крізь сніг, а бабуні в хустках – біжать за нею, ніби діти за каретою імператора, з якої навсібіч розлітаються важкі, срібні рублі. Біжать із серйозністю повитух, вузлуватими руками приймати ароматні та хрусткі арнаутки, консерви з кількою у томаті, гречку та рис, соняшникову олію у пластиковій тарі, парафінові свічки, світло-тепло та щемку радість від розуміння того, що про них забули не всі.
Вони біжать обіймати продавщицю: чуйну до всіх, сміхотливу та незламну. Вона завжди дає в борг і записує всі замовлення в блокноті у дрібну, синю клітинку. Ці листки паперу – чи не єдина річ, яка тутешнім нагадує про майбутнє. Про ґарантовані візити і розмірені цикли, про радість завтрашнього дня, в якому буде щось, окрім хуртовин.
Їй замовляють корвалол, стрептоцид, мазь “cпасатєль”, теплі шкарпетки, голки циганського розміру, еластичні бинти, сірники і гарну погоду на завтра, сонячне небо на ціле життя. Їй замовляють надію і благословляють у довгу дорогу крізь замети і повалені на трасу дерева – пастки до наступного острівця зневіри та самоти.
У цьому космосі, розірваному тишею, холодом і темрявою – поодинокі вогники життя часто пов’язує лише автолавка. Занесені снігом, відрізані одне від одного,бабусі передають через неї записки і діляться чутками. Автолавка –пульсуюче теплом сонячне сплетіння серед кучугурів і безкраїх полів. Точка перетину, вузлик торгових шляхів, привід побачитись і постояти поряд із кимось, відчувши себе ще раз живим.
Вони біжать за нею і вірять – тепер цю сувору зиму точно вдасться пережити. Зиму, в яку вовки стануть злішими, замети – вищими, а обвалені лінії електропередач не ремонтуватимуть до весни.
Італієць не розуміє:
— Це машина з гуманітаркою? У мене в Абруццо їздили такі, після землетрусу. У вас тут часто бувають землетруси?
— Часто, кажу. — Майже не припиняються.
