Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція
Леся Українка, українська поетеса, письменниця, перекладач, культурний діяч

Ляльковий будиночок

15 січня, 2021 - 10:08

Одного разу розуміючи, що порушує певною мірою цехову таємницю професіоналів, брат-психолог уточнив — на контроль має право той, хто платить. Хто ж на таку розкіш не заробив або знає щось своє, як, наприклад, для підняття духу о 5 ранку посеред водохресних морозів приміряти улюблений річний сарафанчик (раптом не влізеш), завжди оптиміст. Ні, не метелик-пархалка, а якийсь оптимальний варіант.

На сьогодні в нашому бутті це вже багатство, не назвемо його заяложеним словом ментальність, а скажімо так, варто голову завжди тримати над водою. Тонкість і інтрига нав’язаної самій собі провокації, переконання, що доля зберігає безтурботних, зізнаюся, міцно за останній час полиняла відтоді, як весь мій під’їзд, точніше його мешканці, пішли на дистанційну роботу. Раніше вони хоч частково шуміли десь там у своїх офісах, а тепер і вночі спокійно маю право крикнути словами співачки «Эй, вы там наверху!».

Справа в тому, що мої верхні сусіди хворі на якесь безсоння хронічне, або поки мотатися на роботу не треба, не так і втомлюються. Швидше через вроджене хамство, яке було й раніше, але не так помітне, вони одержимі нічними ремонтами. Квартира у них велика — фронт роботи величезний, але чому вночі? Активність у них настає десь об одинадцятій. Вони свердлять, стукають, гримлять, пересувають меблі, причому в повній впевненості, що це нікому не чути і, що врешті-решт, їхні квартира — це їхня справа. Говорити з ними про це не має сенсу, причому люди нібито інтелігентні. Господиня десь викладає, чоловік має якийсь бізнес. Квартира дісталася від батька, в минулому відомого хірурга, отже, укомплектована.

Так непомітно ночі стали гучними зовсім дистанційно. Скаржитися, до речі, нікуди — немає у нас таких служб, а якщо і є формально, то толку від цього немає, не в Європі ж живемо.

 Стоп, нас же весь час переконували, що ми Європа. Ми навіть встигли повірити в цей міраж, отримавши безвіз, але з цього почався період втрати всіх доходів у людей, так що оплачувати поїздки все одно стало важче. А ковід свою підніжку поставив, і тепер в нас як би бесковід місцевого розливу. Так що поки Європі можна помахати ручкою.

Ні, все ж з якого дива, адже ковід піде, а від нервів шматки лише залишаться. Стала мислити категоріями цих хамів зверху, і теж о 7 ранку, що для мене звичайний підйом, якщо потрібно щось терміново написати або приготувати в будь-який момент з нальоту, почала вмикати пилосос, ну іноді музику, можу й по телефону голосно говорити. Дивлюся, притихли, навіть здивувалися, невже там хтось шумить, ми цього раніше навіть і не чули, що ж, тепер буде гучність на гучність.

Але, щоправда, якщо все піде шкереберть — так жити не цікаво. Хоча мої виховні заходи якось їх притишили. Головне — щоб не було нудьги, навіть перебуваючи вночі і вдень у такому нервовому тренінгу, чітко розумію, що якщо допустити стати жінкою-невидимкою, а це легко досягається, до речі в пристойному магазині будь-яка продавщиця миттю ідентифікує платоспроможність тіла за втомою очей або тільки втома очей і більш нічого. Так що перевантаження перевантаженнями, а спинку тримати треба.

Тепер важливе уточнення, чому і ранок у мене тренінг, а тепер поясню. Сусідка з низу колишня консерваторка в минулому з ранку починає приймати клієнтів — студенток з млявими голосами. Чи включаються гучні акорди і її різкий голос, мабуть це і є високий вокал, легко зламує ці дерев’яні перекриття. Іноді це може тривати і до шостої вечора, а іноді пощастить і лише півдня, це просто під кабінетом, де я теж працюю, але тихо.

Сьогодні вже кілька разів переривалася, вибігала на кухню, потім в іншу кімнату, ну якось так. Зазвичай мені допомагають ванільні парфуми, додають впевненості і як то заспокоюють, хоча десь прочитала, що Наталі Портман радить не звично душитися, а розпорошувати хмарку парфумів і проходити крізь неї (смішно, вона просто не знає нашого валютного курсу), вона стверджує, що так аромат звучить витонченіше. Ну, заради Бога, вона, до речі, любить жасмин, я не люблю. Але мені просто треба налаштувати себе на роботу, а акомпанемент недоучок вельми нахабний.

Знаю, що ця бабуся-консерваторка утримує всю свою сім’ю, її невістка не працює, і я вже навіть змирилася, що вона на сходовому майданчику біля своєї квартири цілий день курить і дивиться фільми по телефону, а про те, що вона не має права курити на майданчику, говорити теж немає сенсу. Ось так.

Про маски вони, по-моєму, навіть не підозрюють, вони живуть, як на острові. Старенька з групи ризику, від якої йдуть вокальні хвилі, зовсім не журитися, що може захворіти від студенток, що ходять хороводом, а поступово вона для своєї родини стала затребуваною торговою маркою. Я ж, коли пробігаю повз їхній майданчик на вулицю, навіщось театрально змахую відрослим волоссям з косою проголошеним пасмом (давно в перукарні була) підкреслюючи повну свободу від їхнього неухильного світу, розумію, що з боку виглядаю просто смішно. Символ спокійної розкоші — парфуми, вивітрюється швидше, ніж гарантували, а ось недосип тут як тут. Ніби нахаби, пробігаючи мосточком вхопили не тільки клиновий листочок — не лише свою вигоду, а й мою організованість, налаштованість на роботу, відчуття дому, зрештою настрій. Правила карантину з низкою різних заборон навіть на пам’ять вчити не стану, все одно заплутаюся, настільки вони суперечать одне одному.

Ось приклад, зателефонувала приятельці, вона йог-любитель, я їй одразу сказала: «Ну що, у тебе тепер перерва, для тебе йога дуже важлива, а ходити вже нікуди. Усе заборонили». А вона здивувалася: «Ні, усе чудово, я ходжу в зал, що у Будинку здоров’я. А нам дозволено».

Я запитала: «А як інші локації? Не такі небезпечні? А чим вони відрізняються?»

Але вона зізналася, що вибравши Будинок здоров’я, навіть не цікавилася, як інші займаються йогою. У них як були тренування, так і є.

На думку МОЗ, вочевидь, у Будинок здоров’я ковід побоїться заглянути. Може, й мій під’їзд своєрідний Будинок здоров’я, де можна кричати, стукати, маски взагалі не одягати, курити, розспівуватися.

Навіщось згадала свій дитячий ляльковий будиночок — метра півтора заввишки, майже домище для маленької дівчинки. Як там було затишно переставляти лялькові меблі, ставити ляльку Віру, потім перейменовану у Верону, то біля піаніно, то одягати спортивний тренувальний костюм, то садити за уроки до письмового столу. Так дівчинки намацують своє майбутнє, тренуючись на невеликих чашках.

Але тоді я не знала, що за письмовим столом моя лялька, точніше моє майбутнє, залишиться на все життя. Що стане це і потребою і, зрештою, пристрастю, а головне, що працюючи теж дистанційно і вдома, я нікому не заважаю. Працюю тихо. І навіть якщо це не дуже комусь потрібно, але знаю тихо — це вже добре. А не говорять навіть, що я допомагаю. Ну, хочеться в це вірити, ну й чудово, ну й добре.

Р.S. Навіть газету не зможу купити для архіву — заборонено. Карантин.

Газета: 
Новини партнерів