«Маківка в небо!»
Як тільки пролунав наказ інструктора зі скандинавської ходьби «Маківка в небо, спинка рівненька!», несподівано зазвучав саксофон. «Це знак», — упевнено зауважила інструктор Ніна Щербань, до речі, колишня лижниця, яка, за її словами, вчасно народила та пішла з великого спорту, на щастя, не встигнувши покалічитися. Щоправда, потім, як я від неї довідалася, що одне плече вона, все ж вибила, та так сильно, що не могла і руки підняти, навіть фіранки привісити не вдавалося, але захопившись «скандинавкою», вже давно забула про ту пригоду. Біль і затискання давно минули і не обіцяли повернутися. «Чоловікові, проте, я про це не кажу, нехай знає, що хоч чогось та не вмію», — усміхаючись, довірила мені свою маленьку таємницю спортсменка. Саксофоніст ніби посеред різноколірної осені, обравши для ніжної імпровізації прекрасний Маріїнський парк, і випадково співпавши з моїм першим пробним міні-уроком, своєю мелодією, що не має ні початку ні кінця, посиленою пишнотами карнавального вбрання дерев, дещо відволік і, ще трохи, так би і застигла в безмежному просторі, безмежній широчіні. Саксофон він такий, він уміє людину взяти в полон, навіть не запитуючи дозволу. Чари ні, не зупинила, але розбавила Ніна своєю командою, а їй чесно зізналася, що обрала скандинавську ходьбу, треба сказати, з інтонацією надмірно самовпевненою, тому що люблю ходити пішки на далекі відстані, а тут просто з палицями — та це ж дрібниці — легко! Проте результат чудовий. Ось і вирішила — мій варіант.
«Легко»: ну давай спробуємо. Стеж за мною», — скомандувала.
Перед «спробуємо», мимохіть пригадала, що неодноразово в Європі — Норвегії, Фінляндії, часто дивувалися, особливо десять років тому, коли у нас такі прогулянки були в чудасію, як групи й одинаки, прасують доріжки скверів, лісів, підіймаються в гори з палицями в руках, що здалека схожі на лижні. Тоді думала, що так вони приховують, можливо, кульгавість або ще щось, може, так їм просто зручно пересуватися. Головне, що там ніхто їм навздогін не кричав: «З дороги, курячі ноги», тому що в тих, хто захопився скандинавською технікою, якраз ноги жваві без усіляких вікових обмежень. Вони не борються за здоров’я, вони йдуть до здоров’я, проживаючи мить інтенсивно й енергійно, навіть смутку, який лише подай знак, і він тут як тут — із радістю розкриє свої обійми, й у нього завжди знайдеться час для того, хто прагне в його чіпкі пальчики, не дають шансів. Скандинавські фани самі розповідають, причому гаряче, мало не підстрибом, чого позбулися. Я лише встигаю запам’ятовувати: як мінімум від головного болю, радикуліту, остеохондрозу, депресії, проблем зі сном, зайвої ваги. Треба сказати, що абсолютно усвідомлено не вичитувала в інтернеті про медичні висновки, про здивування реабілітологів, які першими взяли до свого відновлювального арсеналу цей вид ходьби. Почитати у всезагальній годівниці може кожен, до речі, і списати, як уточнила Ніна. У неї списують навіть не змінивши зайвих ком, які вона умисне ставила, щоб перевірити свої припущення. Я ж розповім лише про свій перший дотик до розумної ходьби і про своє бажання вчитися, ні, навчитися, а саксофон і осінь із задоволенням мені почали допомагати.
Отже, ми зупинилися на тому, що я хвалькувато ствердила і з упевненістю досвідченого ходуна на довгі дистанції — репортерський багаторічний гарт — це легко, а палиці, що палиці? Замовила їх в Українській школі скандинавської оздоровчої ходьби, і ось вони у мене в руках. Усе, як і належить — пробкові руків’я, аби щільніше було рукостискання, темляки-рукавички пристебнуть мене до нової опори, і ось ми вже одне ціле, та ще спеціальні, якісь іграшкові, черевички на ніжки палиць. Я готова, звертаюся до інструктора, група на той час уже розійшлася, лише я і залишилася — Ніні на закуску. Злегка насторожило те, що просто ходити мені не світить, спочатку повинна схопити потрібне — топовий рух, чомусь відразу не виходило, ліва нога та права рука не хотіли домовлятися, забезпечуючи психологічну регуляцію рухів дуже швидко розумію: техніка непроста, і щоб гармонійно опанувати її, ще як доведеться стомлюватися, але так хочеться влаштувати свято і серцю, і хребту, і судинам, і спині, ще непогано було б збільшити об’єм легенів, не забути про суглоби, але про все це під час ходьби і думати не буду. Щоб схопити всі рухи, а там само все закрутиться, до того ж, на тренуваннях у парку ніхто ні з ким не змагається, всі рухаються в зоні індивідуального комфорту й у всіх у групі різні навантаження, але хто не лінуватиметься, зуміє задіяти 70 відсотків м’язів, а самі просунуті — і всі 90. Як кажуть, день без кроку вгору — це крок униз. Як мінімум, нагадала Ніна, два плюси — бонуси скандинавської ходьби — дарунок серцю й опорно-руховому апарату, але є і третій: при ходьбі людина забуває про тривоги і розв’язані проблеми, вона рухається нестримно, покращуючи свою внутрішню екологію, що постава відгукується першою. А яка вже це розминка для мозку! Здавалося, що він лише і чекав нових правил у цікаве життя, і отримавши таку гімнастику на свіжому повітрі, починає поступово та неухильно молодіти.
Одного дня на тренування завітав чоловік років близько 50. Він помітно відчував свою перевагу, був чудово підтягнутим і легким, але з першого разу теж потрібний рух вислизнув, він навіть спересердя вигукнув: «Що таке, я ж майстер спорту, а таку дрібницю не можу схопити». Звичайно, він давно опанував техніку, але не забув як був відмічений фірмовим нинішнім порівнянням, якщо не виходить, мовляв, вишивальниця другого розряду вийшла на справу і «стібки кладе рівно». Ніхто, — як довідалася, не хоче на тренуванні бути вишивальницею, доводиться пихтіти.
У небезлюдному ошатному парку того суботнього дня, набираючи швидкість, я нікого не помічала, мені було байдуже, як я виглядаю — крокувала, упиваючись, розчиняючись, насолоджуючись слухняністю тіла, і з упевненістю, що набула справжньої незалежності та стійкості.
У групі утвердилося одне непорушне правило — під час ходьби не розмовляти про політиків, релігію і тарифи. Подразники — не попутники.
Що ж, ноги в руки — і вперед.
