Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

Марина Бондас: «Я за 2 тижні познайомилася з кращими людьми України»

26 липня, 2015 - 15:41
Фото АРТЕМА СЛІПАЧУКА \ "ДЕНЬ"

13 березня в «Дні» вийшло інтерв’ю з німецькою скрипалькою, колишньою киянкою Мариною Бондас. Вона живе в Німеччині вже 22 роки,  закінчила консерваторію, працює в Симфонічному оркестрі берлінського радіо — одному з найстаріших у Європі, однак не забуває про свою батьківщину.

У липні Марина приїхала до України. Вона більше тижня виступала у звільнених від окупації містах Донбасу - Слов’янську, Краматорську, Святогорську, Северодонецьку, а завершила цей тур концертом у дуеті з київським піаністом Леонідом Шаповаловим - просто неба, на території Центрального військового шпиталю в Києві.

Програму склали переважно короткі й дуже різні за настроєм твори – від попурі на теми пісень Едіт Піаф та музики з фільму «Кабаре» до «Румунських танців» Бели Бартока. Авдиторію склали поранені, їх родичі, також працівники шпиталю, волонтери. Після виступу Марина грала в палатах для лежачих поранених, і ще відповіла на питання «Дня».

         

- Марино, ви, людина більш ніж мирної професії – скрипалька симфонічного оркестру – виступали в прифронтовій зоні. Які враження лишилися у вас від наших військових?

- Батькам я не сказала, куди їду, але мені там було спокійніше, ніж у Берліні - бо весь час охороняли й захищали. Коли я виступала перед 95 бригадою, то зустрічала там людей з двома вищими освітами, серед і музиканти траплялися. В інших батальйонах – схожа картина. Я пам’ятаю ще радянську армію, і всі, мабуть, бачили по ТБ російських десантників, які купаються у фонтанах і «кошмарять» місто. Тож різниця з нашими військовими колосальна. Дуже пишаюся нашим військом, нашими хлопцями, вірю, що вони переможуть, бо ця різниця в інтелектуальному рівні дуже велика.

- Контакт з залом у вас налагодився одразу?

- Так, саме в зоні АТО й тут, у Києві в мене була найкраща публіка. Я як музикант поїздила по світу, грала в дуже престижних залах, але якщо мені хтось скаже: «Обирай – гратимеш у Берлінській філармонії чи в казармах, у польових умовах» - не задумуючись, оберу друге. Бо такі слухачі страшенно вдячні. В Європі ходять на концерти двічі на тиждень, але там це щоденний делікатес – ним наче й насолоджуються, проте не знають справжню його ціну. А люди в зоні АТО музику розуміють і цінують так, як жодний професіонал і експерт. Професіонали можуть проаналізувати, розтлумачити, але вони інколи забувають, нащо існує музика, нащо ми граємо… Мене зі сцени не відпускали. Не чекала, що вийде так добре. Я за 2 тижні познайомилася з найкращими людьми України. Так що спогади будуть на все життя. Хочеться, аби швидше все скінчилося і щоб усі були живі й здорові.

- Наскільки я знаю, ви ще виступали в таборі для дітей з прифронтової зони в Святогорську.

- Чесно кажучи, я намагаюсь не працювати з дітьми, бо це треба вміти. До них потрібен певний підхід, особливо коли їхній вік - 12-16 років. Приїздить дівчина зі скрипочкою і грає класику, а їм подавай щось круте, попсове, класика - геть не круто. Тож я їхала туди  з жахом, не знала, як їх зацікавити. І там дійсно були підлітки 12-16 років. Я почала грати – а вони слухають з круглими очима. Трохи розказала їм про музику, і, хоча говорити не вмію, контакт вийшов одразу: відповідають на питання, цікавляться.  Мене просто вразило: такі оченята… З одного боку – страшенно тішилася, з другого - боляче до сліз: нещасні діти. Я перед концертом розкладала пульт, і якийсь хлопчик відсахнувся від мене зі словами: «Тільки не вбивайте». Він це напівжартома сказав, але було страшно. Але надія все ж є. Ними волонтери там займаються, і ми будемо більше намагатися.

- Є якісь плани?

– Хочу обов’язково там ще влаштовувати концерти – може, когось умовлю з колег - а також хочу діточок по обміну вивозити хоча б на канікули в літні табори в Німеччину по обміну чи якимсь інакшим шляхом, щоб вони хоча б згадали, що таке мирне життя. З’явилися контакти відповідні, будемо дивитися, як це зробити, шукати фінансування. Щоб війна не тривала в головах, не тривала в сім’ях.

- З ваших вражень: країну вдасться поєднати в одне ціле після всього, що відбулося?

- Війна – це рани, шрами. Але питання поділу здається мені смішним. Звісно, існують регіональні відмінності, але вони більше позитивні. Україна єдина. В Краматорську, куди увійшли «карателі» рік тому, всі розмовляють російською, ніхто нікого не чіпає, навіть вулиця Леніна досі є. В деяких місцях, якщо не знати, що це саме Краматорськ – узагалі нічого не помітно. Волонтерські рухи ремонтують теплотраси, школи, причому не сліди бомбувань, а те, що 10 років не ремонтував ніхто. Є, звісно, люди, яким не вистачило окупації – вони досі хочуть у Росію, чого я зрозуміти не можу. Але це підтримка пасивна. Поки їм зброю в руки не дадуть – не думаю, що будуть воювати. Зрештою,  вони лишилися, не поїхали ж нікуди. Ось коли все закінчиться - Україна розквітне і може, навіть, поведе за собою Європу. Хіба що трохи часу на це знадобиться. Бо такі чудові якості виходять у людей на поверхню, і почалося це ще на Майдані.

- Ще приїдете?

- Я зараз обдумую проект музично-психологічної реабілітації. Як тільки припинять стріляти, культурна робота піде повним ходом. Музика інколи допомагає там, де психологія допомогти не може. Наша основна робота почнеться, коли війна закінчиться, але вже бачу, що ця робота принесе плоди. Тож будемо тим і далі займатися.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments