Міланські посиденьки
Коли стало зрозуміло, що рейс Мілан — Київ серйозно затримується, а блукати по залу, сидіти, навіщось довго дивитися в небо, і навіть пропускати час від часу дивовижний кавовий ковточок, відомий тут як piccolo (маленький), ворухнулося головне бажання — придивитися, прислухатися, а раптом щось намацаєш, хай і з коліс, на одній нозі, але все ж таки — в дім, як годиться. Зал очікування зібрав незнайомців з багатьох країн і певний збірний образ мандрівника ще на початку цього літнього сезону вже вимальовувався, хоча... що це я, який збірний образ, навіщо це школярство — зупинила себе. Зауважила, що тут навіть були присутні кращі, звісно, на їхню думку, депутатські тіла, звичайно, зі своїм антуражем, але вони такі нецікаві в своїй роздутій самооцінці, що і часу свого шкода, а ось скромна сусідка, яка дрімала поруч у кріслі, можливо й згодиться. Дізнаюся спочатку, де тут найкраща кава, вирішила, і звернулася до неї англійською, а відповідь отримала українською І ми, природно, розговорилися... Мені було цікаво дізнатися з її розповіді, що сестра вже вісім років цілодобово знаходячись біля старенької в заможному будинку, отримує за роботу 900 євро на місяць, їжею і житлом, звичайно, забезпечують господарі. Сестрі пощастило, — пояснила незнайомка, — в тому сенсі, що старенька специфічно хвора, тобто елементарно обслуговувати себе може, рідко скаржиться, мабуть, не розуміючи, як це треба робити, адже у неї зовсім погано з головою. Колись вона співала в церковному хорі, ось так і продовжує співати щодня вже, власне, для себе, але, живучи в тумані, в певному маренні, баченнях, плутаючи дні минулі з нинішніми, та вони за великим рахунком для неї не важливі. Італійська сестра допомагає своїм дорослим дітям в Україні, а інколи дарує своїй вінницькій родичці, моїй співрозмовниці, подорожі. Вже заплановано наступний маршрут — Швейцарія, яка, власне кажучи, зовсім поруч. Схоже, вінничанці теж пощастило, адже подарунків ніколи не буває надто багато.
Ми б ще базікали, розмотуючи одну тему за іншою, але раптом степ-ритм увірвався до монотонного режиму залу аеропорту. Виявилось, це дитячий танцювальний колектив з Одеси «Браво» повертався з міжнародного конкурсу танців, який проходив на кораблі в круїзі по Середземному морю. І не просто так, а з вищою нагородою. Їх було лише 12, схоже, з тих, чиї батьки змогли заплатити за цю поїздку. Танцюристам теж набридло похмуре очікування, і вони спочатку розминалися, бравуючи один перед одним, а потім трійка найсміливіших вибігла на середину залу, де було більш просторо.
Ці фігурки — два високих старшокласники, а між ними маленька, приблизно з класу третього, дівчинка, влаштували такий каскадний чарівний імпровіз, що ми, а це, власне, дуже строкатий народ з різних країн, від захвату зааплодували. Групка танцювала ніби для себе, повернувшись до мене спиною, але почувши аплодисменти, а може вони і сподівалися зірвати оплески, щасливо обернулися і вклонилися з якимсь своїм степовим фірмовим каскадним акцентом.
Я ж продовжувала, як жартували в нашій репортерській газеті, перебувати на вечірньому «доїнні», хоч поверталася з туру «Пані з камеліями» по озерах Італії та Швейцарії. Ось, виходить, теж гуляла по палацу аристократів Борромео біля озера Маджоре, але якби не розговорилася з італійцями, які летіли до нас, в Закарпаття, за екзотикою, то не дізналася б, що в готелі Борромео, де любив зупинятися Хемінгуей, і зараз знамениті апартаменти Хема здають. Із травня до жовтня за 3300 євро, а окремий номер з видом на озеро за 310 євро. Можливо, комусь і знадобиться ця інформація, хоча в інтернеті все це, напевно, є. Несподівано для себе застрягла біля групи з колишніх челябінських, що нині живуть в Ізраїлі. Навіщось запитала — чи вивчили вони мову своєї нової батьківщини, і почула зневажливо: «Вот еще? Зачем? Он нам не нужен. Нам же не карьеру строить, мы внуков растим». І додали, мовляв, весь світ знає, що лише у вас, в Україні, дозволено говорити виключно по-українськи, інакше — «капець», так і сказали. «Пробачте, — вирішила нагадати, — а якою мовою ми зараз спілкуємося, як бачите, російською володію повною мірою, і українською, самі розумієте, безумовно. Ось ви давно вже виїхали зі своєї глибинки, — ущипливо зауважила. — А продовжуєте харчуватися московською інформацією. Це, до речі, вже давно не модно», — кинула на прощання і пішла. У цих пишнотілих пані навіки оселився застій — він і в старих металевих коронках, і в одязі, і в якихось численних сітках-торбах.
Аби знову поринути в красу, подумки вирушила до озера Гарда в містечку Сирміоне. Саме там відчула себе загадковою пані з камеліями. Дивовижні старовинні вулички звиваються настільки круто, запрошуючи тебе поблукати поруч зі справжньою старовиною без жодних декорацій нарум’янених мас, як часто трапляється в Європі на особливо гучних маршрутах, тихо завмирати в маленькій церквушці святої Анни, розчинившись у співах, а потім знову, перетворитись чи то на вужа, чи то на змію, повторюючи і пристосовуючись до малюнка вулиць, таких неймовірно вузьких, що часто на пішохідних маршрутах просто на житлових будинках вішають світлофори для машин, які наважуються протиснутися в цей людський вир.
Рододендрони, камелії, азалії, троянди, магнолії, тюльпани, розміром з невелику диню, а біля швейцарського озера Лугано навіть вишні квітнуть у березні — все це так розслабляє, заколисує цей квітковий рай, що можна не втриматись і почати нанизувати епітети за епітетами. Ні, все ж не стану, нагадала собі, мабуть, це все словесне сум’яття, ніби з коліс, щоправда, затишно захищена альпійськими хребтами, ця метушня на прощання і допомогла мені «вузяти свою ногу», тобто швидко оговтатись від розгойдування після відпустки і без обтяження бути готовою до зустрічі з усілякими повітряними північними масами. Коли ми приземлилися, в Києві була спека, дужча за італійську. В руках у мене не було квітів, але був блокнот, заповнений враженнями. Якщо не заперечуєте, вважатимемо це за камелії.
Як не крути, або крути не крути, середній чек завжди реально існує і, схоже, потрібно вже ввімкнути птаха Фенікс, тобто сісти за письмовий стіл, а альпійські хребти, сподіваюся, ще довго мене захищатимуть від злих вітрів.
