Міські солов’ї...
Вимираючий релікт минулого чи складова наявної екосистеми?
Півстоліття тому, починаючи з останніх днів квітня і до початку червня багато які жителі тодішньої новобудови — Русанівського масиву, чиї вікна виходили на набережну, мали небуденні ночі. Адже зразу за дорогою — спочатку то були покладені на піску плити, потім заасфальтована проїзна частина набережної — починалися густі зарослі, чагарники й дерева, де гніздилися десятки солов’їв. Захопливі солов’їні співи лунали з вечора й до ранку. Замовкали одні співці — продовжували інші. Причому тьохкання це було надзвичайно майстерне, вишукане, різноманітне. А якщо зважити на те, що з Гідропарку, до якого рукою подати — тільки переплисти Русанівську протоку, підспівували ще кількасот пташок, то лише уявіть, якими були в ті часи солов’їні ночі...
Масив розбудовувався. Прибережні хащі відступали. Солов’їв меншало. Але все одно йшлося про десятки маленьких співців, щоправда, дещо менш майстерних, аніж колись, — адже соловей впродовж свого життя здатен навчатися співу (фахівці пишуть, що солов’їне тьохкання може мати до 12 «колін»), і молодого солов’я легко відрізнити за його невправністю...
Солов’ї Русанівки та Гідропарку доволі довго стійко трималися узвичаєних місць. Упродовж 1990-х ще можна було чути дивовижні нічні концерти, хоч кількість співців та вишуканість співу дедалі знижувалися. Та коли настали 2000-ні, з їхніми петардами, приватними нічними салютами, вогняними феєріями на воді, — то ледь не знищили популяцію київських солов’їв. Адже раптові гучні постріли, вибухи, світлові ефекти вночі у період пташиного гніздування та виведення молодняку — це просто-таки злочини. Адже перелякані птахи зриваються з гнізд і нерідко або не повертаються на них, або повертаються, але вже запізно... Як наслідок, немає молодняку, популяція скорочується.
Усе ж солов’ї на нашому масиві якось вижили. Проте... Цьогорічні їхні пісні попервах були занадто простенькими. Одне-два «коліна» — і все. Та потроху нічні «змагання» маленьких співців набували дедалі більшої витонченості, вони переймали досвід «колег» і самі навчали інших. Щоправда, на нашому березі Русанівської протоки солов’їв було небагато — ледь більше десятка — але вони були, і їм вторили пернаті співці з Гідропарку.
Але в останній декаді травня сталося непоправне. Якісь грошовиті хами влаштували о першій ночі грандіозний феєрверк і громохкий салют на набережній. Як наслідок, наступної доби обережно озвалася десь так приблизно половина солов’їв, і число співців далі не зростало...
Ну, а далі за законами природи в київських солов’їв почалися інші турботи, і їм стало не до співу. Щоправда, якийсь самовідданий співець на іншому березі Русанівської протоки протримався аж до десятого червня. Тож ночі перестали бути солов’їними — до наступного року. Але скільки цих чарівних співців повернеться до місць свого гніздування? Скільки виведеться й уціліє пташиної молоді? Бо ж не тільки вітчизняні любителі громохких нічних розваг (яких із якогось дива не чіпає поліція) скорочують пташину популяцію — зимувати солов’ї відлітають на Близький Схід і до Північної Африки, а там відомо, що нині робиться. Проте все ж залишається надія, що хтось із них та повернеться до Києва, і солов’їні хори не підуть у небуття, особливо, якщо поліція чесно виконуватиме свої обов’язки, а міськрада запровадить значні штрафи за вогняні розваги в період пташиного гніздування. Бо ж історично Київ постав як цілісна екосистема, а не як середовище проживання нуворишів та їхньої так само безтямної обслуги, чи не так?
