Історію творять мученики, а не мучителі.
Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року

Мовна терапія

16 липня, 2020 - 11:54
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Спостерігаючи за обговоренням державно важливого питання про мову, вчергове розумію, окрім мовного омбудсмена, нам дуже потрібна посада мовного терапевта. Людини, чи цілого колективу, які узялися б пояснювати суспільству, що сумнівається (читай - “какая разніца”) у виключній ролі української мови задля збереження української незалежності.

Аби уникнути зайвих коментарів та суперечок, відразу відповім на кілька типових контрзапитань. Так, я знаю, що чимало російськомовних громадян захищали й захищають наші кордони від російської агресії і я дуже їм вдячна. Так, у мене є російськомовні друзі з правильним баченням українського майбутнього — вступ до НАТО, недоторканість територій та повага до демократії. Так, я знаю, що є певний відсоток українських громадян, які вважають російську рідною й ось тут, врешті, приходить час моїх запитань. Як так сталося, що для частини українців російська стала рідною? І тут таки доведеться діагностувати перші травми — колонізацію та русифікацію. Якщо російська — це мова ваших батьків чи дідуся, як у мене, то дуже ймовірно, що мова ваших прадідів була українською. Російська імперія та радянський союз зробили чимало, щоб знищити чи хоча б маргіналізувати українську. Мова пісень і легенд, ось той максимум, що був їй дозволений у прогнозованому майбутньому. Наука і техніка, освіта й серйозна література мали стати російськомовними, аби потім, як це і трапляється у нашому сьогоденні, не дозволяти закомплексованим нащадкам козаків повертатися до нібито примітивної української.

Пригадую, якось російськомовні колеги щиро дивувалися, як можна читати лекцію із фізики українською. Це приклад серйозної психологічної травми помноженої на комплекс меншовартості. Принижуючи мову своєї держави, вони не досягають нічого іншого, окрім власного приниження і свідомого чи ні визнання величі русского міра.

Іще одна, смертельна травма частини українського суспільства — Голодомор, акт надзвичайно жорстокого геноциду який назавжди змінив обличчя українського Сходу. Люди, чиї прабатьки померли лиш за те, що вони українці, забули мову, а натомість здобули страх. Є чимало праць, які говорять, що нації, які пережили геноцид оговтуються важче, ніж ті, що пройшли гарячу відкриту війну і навіть програли. Тому що злочин цей прихований, глибокий, невизнаний катами, а зв'язок поколінь — розірваний. Слобожанські нащадки не знають мови своїх прадідів. І це серйозна травма.

“Закон про функціонування української мови як державної” - ніяким чином не втручається у побут громадян і їхні розмови в сім'ї. Але держава просто зобов'язана допомагати тим, хто не знає чи забув українську. Бо хочете цього чи ні, а ми тут — не тимчасово, це наші з вами землі, і наша з вами мова, яку, додам і трішки оптимізму, усупереч усім злочинним діям знищити не вдалося. Де, як не в школі, російськомовні діти пізнають українське слово? Чому в країні, де державною мовою є єдина українська, в школах, що фінансуються за державний бюджет повинні викладати обов'язкові предмети іноземною мовою? Уявіть, яким є життя громадян, що не знають державної мови в Італії чи Німеччині, та навіть дружній Польщі чи Литві? Тоді, особливі прихильники російської, запропонують зробити її другою державною, але от так діяти точно не варто, аби не перетворитися на бананову, чи то пак пшеничну республіку із російськими військами на всіх кордонах, у всіх кабінетах, і, аргумент для олігархів які поки керують Україною, у всіх ваших бізнесах. Домовитися не вдасться, бо Путін завше дбає про інтереси російськомовних.

Діагноз такий — громадяни, які прагнуть незалежності й добробуту в Україні, не можуть і не повинні протистояти вивченню української мови. Доросле населення часто скаржиться, що вчити її у пізньому віці — важко. І це ще один аргумент проти правок Бужанського — не забирайте шанс у російськомовних дітей знати іще одну мову — державну.

Якось у мережі я натрапила на чесний висновок — двомовність в Україні поширюється лише на україномовних. Бізнес, кафе, університети на Сході вимагають від нас знання російської. Через 30 років після проголошення Незалежності й навіть з уже чинним "Законом про мову", колоніальна російська поводиться впевненіше за рідну на вулицях Києва, Харкова, Дніпра. Прихильників русского міра, які, на жаль, є і в дивному українському парламенті, не переконати. Проте варто переконати тих, хто за фразою “какая разніца” не усвідомлює глибоких історичних та психологічних травм, національних та особистих, що є наслідком вічно кривавих кордонів з таким ворогом, як Росія. А мова — це іще один і дуже міцний кордон, не позбаваляймо себе спадку, захисту і самоповаги.

Новини партнерів