Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами…
Симон Петлюра, український державний і політичний діяч, голова Директорії УНР

Must have «на біс»

15 травня, 2020 - 10:59

У репортерів у активному пошуку геть відсутній сигнал щось відкладати з побаченого на завтра, на потім. Тільки зараз і саме тут, але коли спаде щоденна обов’язкова журналістська запара, можна дещо з об’ємного багажу як би запросити і на біс. І відчути дуже затребуване — ти в моменті. Думай, правильне життя — це коли ти отримуєш задоволення від того, що робиш. До речі, і від того, що раптово зірвалося, не здійснилося і, хоч як це дивно, за всіх втрат ємність моменту може бути теж вельми енергетичною. У мене є свій скромненький приклад, так би мовити, на тихому пафосі.

Ще з цього січня почала готуватися до поїздки на тиждень до Португалії. На початку лютого, задовго до оголошення карантину й скасування всіх рейсів, зрозуміла — з першоквітневою поїздкою (за випадковим збігом) можна розпрощатися. Довелося скасувати по суті преміальну подорож, вловивши, що мене прийняли за панікера, а передоплата, само собою, на всі ці місяці повисла в повітрі, думаю, назавжди. І все ж, вірте-не вірте, стільки прочитала про Португалію, коли готувалася до подорожі, що здалося — я вже там побувала. Щоправда, так і не відчула прохолоди квітневого океану, не обжила свій номер з видом на схід, не зуміла порівняти, чим заварний крем у їхньому прославленому тістечку відрізняється від мого, не купила сувенірну керамічну пліточку, особливо португальську, не помилувалася їхніми замками, каплицями, зрештою, не поспілкувалася з людьми — все, як у шкільній задачці «три пишемо — два на думку пішло».

Звичайно, він — цей уханьський прибулець — теж втомиться, адже він всього-на-всього частина природи, якщо, звичайно, не наділений штучним інтелектом. Поки ж поблякли, по-моєму, всі ми від карантинної дієти, час уже приводити і форму, і думки до ладу. А то в голові все упереміш, занадто часто в цей час експлуатували це саме на біс. Подумки відвідувала строкаті руїни в різних куточках світу, а ностальгую і планую одразу після карантину побродити улюбленими київськими задвірками й почати з порослого мохом забуття одного подільського дворика, який з легкістю перекроїть, перевіряла багато разів, причому мимохідь, зовсім не піарячись, багато соковитих спогадів: йогу на масиві індонезійського дерева (щоправда, з чужих слів), скандинавську ходьбу в безлюдді раннього ранку на Володимирській гірці (це вже мій режим), red carpet Каннського фестивалю, що не відбувся цього року, й дивне задоволеня від закадрових його бойових подробиць — професіонали часом можуть прийти на перегляди мало не в шортах і з зубною щіткою в зубах. Навіщось згадаю зі старого бороданя, а може він і не був старим, цей бомж без віку, який щовечора укладався на нічліг на багатий килимок перед входом до шикарного канського бутику. Або побачу себе на набережній, коли для чогось дивлюсь постійно на спинки розпіарених синьо-блакитних стільців або театрально зазираю вдалину, добре, хоч не страждаю манією все викладати у «Фейсбук», а то б стала нарцисом у букеті інших нарцисів.

Знаю точно, згадуючи, як Канни пахнуть навесні і лавандою, і чорною смородиною, і бергамотом, і рожевим перцем, і мускусом, і радію, що все це приходить до мене ніби за взаємної згоди.

Схочу й покличу Данію, нехай і малими дозами. Звичайно, не стану згадувати замучену, вічно оголену і досить сіру русалочку, а згадаю моє враження, навіть впевненість, що ноги датчанам потрібні тільки для того, щоб енергійно застрибнути на велосипед. Вранці, перед початком робочого дня, зазвичай потік велосипедистів особливо щільний і виразний. Туристу достатньо постояти десь осторонь і легко можна вловити все, що запланували вершники на сьогоднішній день. Про це розкажуть їхні багажники, прикріплені до кожного велосипеда, по суті, фантазія і практичність, навіть сімейний стан легко зчитуються зі змісту плетених кошиків. Ось промайнула каска школяра, в його велосипедній скриньці — ранець, 30-річний чоловік віз у великій квадратної ємності чомусь подушки; молода мама примостила перед собою, не знаю, як і назвати, майже коляску, в якій, весело роздивляючись перехожих, сміялися її двоє дітей. Найяскравіше запам’ятався худорлявий велосипедист у веселій касці і строкатих бриджах. Коли він порівнявся зі мною, то виявилося, що це пані вельми серйозного віку. Але відсутність на її обличчі косметики, умиротворений вираз обличчя дивним чином робили її безсумнівно молодою, але вона, схоже, цим зовсім не переймалася. У її багажнику були вазони з червоною, білою та рожевою геранню. Швидше за все, їхала з базару, поспішала прикрасити свій балкон, а потім насолоджуватися все літо цим дивовижним маленьким садком.

Одна моя добра знайома, колишня балерина, нещодавно повторила мені улюблену балетну вікову фразу: «Я вже давно біля озера, — тож не запрошуй мене ні на які піші прогулянки», — це вона сказала вчора. А щойно прогулянки стали як би офіційно дозволеними,  вона тут же зателефонувала із запитанням: «Коли ти вирушаєш на задвірки?» Моя відповідь не забарилася: «Та хоч зараз, щоправда, в масці мене ще задвірки не зустрічали, але, думаю, впізнають».

І ще одне маленьке уточнення — травневі кліщі теж вийшли з карантину, вони неабияк скучили і серйозно зголодніли, особливо їх мучить спрага.

Але ви ж знаєте їхній улюблений напій...

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ