Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Натюрморт

21 липня, 2017 - 12:56

Недільного ранку, прогулюючись напівпорожнім містом, звично озброївшись лише увагою, хотіла намацати деякий слід насолоди, в першу чергу, біжучи від попкорнових сюжетів та пропозицій, і спробувати знайти щось більш вагоме, іншої щільності, може, щось сюрреалістичне, одним словом — наспівати свій мотив. У думках ці чекання набували несподіваних кольорів — від соковитої малини до морської бірюзи. Рух транспорту Хрещатиком вже по-недільному перекрили, ось і попрямувала саме туди, відчуваючи деяку первісну, дитячу радість від пружності намірів, і навіть певне здійснення бажань, ніби приймаю парад стиглого літа. Дивно, і це від такої начебто нісенітниці, але знаю — всюдисущі психологи відразу з розумним виглядом пояснили б, що порушувати навіть не порушуючи — це... Далі не знаю, чи забула, не до того. Я йду шукати — хто не сховався, не моя проблема.

По дорозі трапився ринок, та як інакше, адже він розташований у найбільш жвавому місці, однак заходити туди не збиралася — навіщо збуджуватись ціновим сегментом, який і загартованих жалить, але настроєвий лабіринт вирішив інакше і підказав — підживи тонус соковитістю — адже там все, як на золотій поличці, а моя прогулянка заплутає кого завгодно. Хтось з продавців зрадіє, мовляв, зазирнула пані — повний гаманець, а не та, що лише дивиться. Незрозуміло, чому йшла особливо жваво і бадьоро, як буває в ті дні, коли почуваєшся особливо щасливою, а в моєму випадку це задоволення від чітко контрольованих, ні, не доходів, а витрат — купувати ж не збиралася, але руки самі потягнулися до сонячної тоненької, легкої, зі здоровою та чистою шкіркою яблучної сушки. Навіщось зазирнула до невагомого напівпрозорого і мереживного диску, здалося — зустрілася із сюжетами дитячого калейдоскопа. Сушка-заманушка була пронизана сонцем і світилася від цього, зуміла зрежисирувати мої думки, скомандувавши самовпевнено — слухай і відповідай, адже емоційна пам’ять — вже творчий процес. По виставці «Всі свої» блукала вже зі своєю прикрасою на шиї — легковажним яблучним кружечком на ниточці (його мені подарували на ринку, почувши від мене такий потік захоплення і похвали на адресу їхнього товару), отже, ймовірно, день мав скластися вдало. До речі, я подумала те ж саме. В елегантному напівкруглому залі, де пропозиції майстрів розквітли літнім натхненням, перед вітриною з прикрасами зупинило питання: «З чого ваш кулон?». Спочатку навіть не зрозуміла, а потім засміялася — адже я повісила яблучний кружечок, як амулет, і ось він вже має свого першого глядача. Як грайливо тішилася, приміряючи солом’яного капелюшка і хоч уловила — мені не пасує — все ж продовжувала прикладати нові і нові. Відверто кажучи, солідні «дамисті» капелюхи ніколи й не носила, але канотьє зі льняної соломки зачепило своєю вічною стильністю, та витонченістю виконання, до того ж за 10—12 євро, звичайно, в гривнях, у Європі й не купиш таку красу. Як по-молодіжному, легковажно, умовляла себе, але так і не купила. З моєю професією і пристрастю гасати містом, канотьє де-небудь здує — і не помічу. Раптовий порив вітру на прекрасній терасі (продовженні залу) підтвердив — був би капелюшок, вітерець би побавився з ним на дозвіллі. На терасі, яка виходить до алеї художників, ніби випливає з Андріївського узвозу, застигли всі — неповторна київська далечінь ті, що відкривається звідси, була такою графічно чіткою, без обтяжливої бутафорії, ніби дрес-код black tie вже обумовлений заздалегідь. Власне, так і було — вбрання ресторанчика на терасі з його чорно-білою грою шезлонгів (біле дерево і чорне полотно сидінь) у стилі мінімалізму продуманих столиків — все збіглося. Хотілося помовчати і не лише мені. Поруч молодий художник закрився мольбертом від усіх, та ще й ширмою-плакатом, текст на якому навіть сфотографувала за звичкою, про запас. І він став у пригоді — аж надто був доцільним та самодостатнім, хоча, можливо, незнайомий художник сам десь позичив чуже слово, відчувши спорідненість, ось і зумів сховатися, усамітнитись у такій багатолюдності. Відразу вирішила — теж знадобиться, ось прямо зараз візьму ці слова і подарую всім: «Художник розуміє, — прочитала, — навіщо йому та чи інша фарба. Ви не знаєте, навіщо ви йому потрібні, так само, як пляма червоної фарби не знає, навіщо вона в картині, але художник знає, навіщо ми всі там».

Мабуть, таку об’ємну фразу хочеться розшифровувати не раз і не двічі, але цьому хлопчині вона безперечно додала і впевненості, і відчуття переваги, і його пейзаж підтвердив це сміливими мазками, хоча доволі нахабними і уїдливими. Хлопчик не простий, махнула йому своїм щасливим яблучним амулетом, побажавши успіху, і попрямувала за новими фарбами вже для свого словесного натюрморту.

Інколи корисно дивитися не лише вдалечінь, але й під ноги, ось ледве і не перечепилася через кошик з оберемком свіжої лаванди, з якої мила жінка формувала маленькі букетики. Тут-таки навіщось пожартувала — звідки, мовляв, чи не з абатства Сенанк, відомого своїми лавандовими полями, чи з Канн, де торік, розуміючи різницю між лавандою і лавандином, вишукувала правильні подушечки. І зараз же поділилася з квітковою господинею: лаванда росте на висоті 800 метрів над рівнем моря, а виведений лавандин — на висоті 200—300 метрів. Запах, до речі, майже не відрізняється, адже він неповторний і всіма улюблений, навіть міллю. Уточнення для тих, хто сподівається її налякати — нині міль цінує прекрасне і їсть все. Жінка простягнула мені милий букетик і пояснила — вона сама вирощує лаванду в Київської області, а свою галявину називає полем. Букет і його аромат поглинув повністю мою увагу, адже величезна різниця між запакованою сировиною в чудову звичну подушечку і цим буйством та щедрістю зрілої, але ще живої свіжої лаванди, що прагне вологи. Лише хвилин за 40 подумала, як так — ось зустрівся певний ексклюзив, адже лаванда для нашого краю — дивина, а я не розпитала детальніше, можна було б і репортаж замісити. Так, цей чарівний запах майстерно приборкав реакцію, заспокоїв настільки, що пильність заколисалася, захотілося не працювати, а згадувати щось ніжне, тихе, своє... І мені пригадалася недавня прогулянка, яку я назвала «Дощ в Ірпені». Ми тоді блукали під теплим дощем, гостро розуміючи один одного, довкола було все насичене такою свіжістю, що здавалося — в цьому оточенні можна бути лише красивим, струнким, життєрадісним і молодим. Я ще довго злегка сумувала, згадуючи той ірпінський дощ. Він теж пахнув лавандою і стиглим літом... І ми змокли...

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ