Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Необхідність святинь

Події у Франції не розмежовують християнську чи постхристиянську цивілізацію із мусульманською. Вони розмежовують культуру взагалі та нігілізм взагалі
16 січня, 2015 - 11:13
ФОТО РЕЙТЕР

Із чого починається людяність? Із релігійного чи квазірелігійного «табу». Щось відділяється як священне від профанного і підноситься на певну висоту шанування. Щось забороняється як занадто низьке. Після такого розмежування стають можливими усі релігійні розповіді та ритуали, усі міфи та казки. На цьому ґрунті виростають і логос науки, і софія філософії, і краса мистецтва, і відчуття гідності свободи та негідності рабства.

Сучасна криза людяності дуже проста: хтось не визнає права інших на святині.

•  Карикатуристи не визнавали права на гідність у віруючих усіх релігій, у громадян будь-яких національностей. Діставалося всім, і метою карикатур було саме перейти усі межі забороненого, які знала культура. Найбільше дісталося навіть не мусульманам, а християнам: Свята Трійця на одній із карикатур була зображена як акт спілкування Отця і Сина і Святого Духа у сексуальному акті. Мрія карикатуристів була проста: світ без релігійних, національних та інших розрізнень. Чому б не бути такій утопії реальною перспективою. Адже СРСР майже сформував нову людину без низки ознак...

•  Своєю чергою терористи не визнавали святині людського життя. Тероризм завжди ґрунтується на певній ідеології, яка бажає спровокувати кінець одного соціального порядку і початок нового. Терористи давно вже не намагаються залякати (хоча про це говорить етимологія слова). Вони не намагаються захистити упосліджених (раніше це були пролетарії, тепер — мусульмани). Терористи намагаються зруйнувати весь світ, на зміну якому має прийти реальність, у якій немає Заходу та Ізраїлю. І чому б ця утопія не була реальною перспективою? Адже впала колись Римська імперія та варвари поживилися, а з часом і непогано влаштувалися на її руїнах та стали законними спадкоємцями і відновлювачами традицій...

•  Два нігілізми зіткнулися в своєму протистоянні, і саме цим зумовлена увага преси. Ну і Париж. Те, що християнське населення Іраку скоротилося із мільйона до 200 тисяч — турбує лише Папу. Те, що у протистоянні християн і мусульман у Нігерії минулого тижня загинуло дві тисячі людей — мало кого цікавить, до всіх цих смертей звикли. Соціологи підрахували, що три мільярди людей ризикують стати випадковими чи невипадковими жертвами терористів, коли йдуть до своїх храмів чи молитовних будинків. Солідарність мільйонів у протесті проти тероризму — прекрасна річ, якої потрібно повчитися. Але сама ця солідарність не стане запорукою суспільного спокою.

•  Карикатуристи допустилися величезної помилки. Неповага до релігії була викликана їх переконанням у необхідності повної світськості соціального простору. Між тим секуляризація або витіснення релігії із публічного простору, зростання числа атеїстів — усе це тенденції минулого, які зникли в кінці 1970-х. На зміну їм прийшло «Велике повернення» — релігія повернулася у публічний простір у мисленні Дж. Картера і Р. Рейгана, в іранській революції, у поширенні пятидесятницького руху та в безлічі інших форм. Про всі аспекти і тенденції можна почитати у книжці Віктора Єленського «Велике повернення», яка видана УКУ два роки тому. Ми самі були свідками постсекулярності Майдану, присутності як Церкви у епіцентрі подій, так і звернення самих людей до Церкви. Чи можна релігію витіснити із суспільної сфери, повернути її до статусу приватної справи, про яку не говорять після подвигу Михайлівського? У Франції намагалися знищити можливість постсекулярного стану суспільства, бо саме в цій країні секуляризм став частиною політичної культури навіть більше, ніж атеїзм — частиною офіційної культури в СРСР. На відміну від інших країн Європи та Америки, Франція заперечує можливість повноцінного співробітництва церков та держави, і проводить таку політику з 1905 року. І це при тому, що в Першій світовій війні Францію спасли дивізії, набрані із католицьких патріотів, зупинивши наступ німців 1914 року. Насмішки над християнами карикатуристів — це такий самий безглуздий і неможливий крок, як карикатури на Небесну Сотню в українській пресі. Але чому неможливе є можливим? Диктатура посередності. На місце Бога і батьківщини, на місце всіх цінностей та людяності поставлений один ідол — Я та бажання цього Я. І цей ідол захищається правовою державою, навіть тоді, коли у жертву собі він вимагає усе святе, що було в історії Франції та світу. Адже мусульманська спільнота подавала у суд на карикатуристів, і суд поставив право знущатися над усіма цінностями та ідеалами як абсолют і відмовив мусульманам у праві на власну гідність як вірних. Що це було для мусульман? Уявіть собі, що на вашу родину з’являється похабна карикатура у журналі із 60-тисячним тиражем. Ви звертаєтеся до суду, а вам кажуть: свобода слова, свобода критики, все нормально. Диво у тому, що мусульмани Франції стерпіли — продовжують працювати, служити в поліції та армії, не перестають бути лояльними громадянами. Але це не означає, що хтось має право знущатися над їхньою гідністю. Адже йдеться не про образу релігійних почуттів — оскільки це річ відносна. Мова йде саме про образу гідності кожного мусульманина як людини. Так само як карикатури на католиків ображали саме гідність кожного католика — від Папи і до останнього учня недільної школи... Рано чи пізно терпіння мусульман і католиків до такого роду знущання над релігією та ними самими закінчиться. І це може стати кінцем для Франції. Можна пережити власних Брейвіків та «Аль-Каїду». Але не можна пережити такого розмежування, як у Нігерії. А саме до цього може призвести тенденція на насмішки над релігією на рівні нижче поясу. Ідеологічний тероризм карикатуристів для Франції навіть більш небезпечний, ніж ісламські радикали чи майбутні Брейвіки, які обов’язково з’являться. Це сьогодні католицькі теологи намагаються сказати, що у насмішках над християнами та їхніми святинями немає нічого страшного. Завтра вже ніхто так не думатиме, і люди вимагатимуть поваги до власної гідності у всій її повноті, що включатиме і повагу до релігійної ідентичності, — не меншу, ніж повага до статі чи національності.

Кожен має право на гідність. І ці переконання та гідність треба поважати. Мусульманський світ не прийде до цієї істини, якщо Захід не показуватиме приклад поваги до гідності та переконань кожного. Якщо Захід не згадає, що гідність та свобода іншого, його особистість та ідентичність — це є межі моєї свободи думки і слова

•  Події у Франції не розмежовують християнську чи постхристиянську цивілізацію із мусульманською. Вони розмежовують культуру взагалі та нігілізм узагалі. Ісламський тероризм як ідеологія не менш нігілістичний, ніж світогляд карикатуристів. Вони нібито відновлюють «чистий іслам». Заради цього уся ісламська тисячолітня культура оголошується «забобонами», які мають бути знищені. Із завзяттям більшовиків руйнуються ісламські та неісламські святині. Оголошуються «невірними» мільйони мусульман, кожного з яких можна і потрібно вбивати. На наших очах мусульманська цивілізація не постає проти християнського і постхристиянського світу, а переживає власну кризу, яка поєднує у собі найгірші риси візантійського іконоборства, європейської реформації, російського більшовизму. На жаль, низка мусульманських країн із симпатією дивився на радикалів. Так само, як колись французькі інтелектуали захоплювалися Сталіним. Протверезіння мусульманського світу — необхідне як повітря. І воно має бути таким само, як колись і Вестфальський мир 1648 року: кожен має право на власні переконання. Кожен має право на гідність. І ці переконання та гідність треба поважати. Мусульманський світ не прийде до цієї істини, якщо Захід не показуватиме приклад поваги до гідності та переконань кожного. Якщо Захід не згадає, що гідність та свобода іншого, його особистість та ідентичність — це є межі моєї свободи думки і слова. Не згадає, що у суспільстві справді є недоторканні — і це кожен ближній та дальній. Світ політичної карикатури має залишити своїми персонажами тих, хто вирішив піти на публічний театр — тобто політиків. Це люди, які ризикують своєю гідністю і беруть участь у ризикованій авантюрі. Усі інші мають право на повну недоторканність їхньої гідності як святині. Євреї мають право на те, щоб у Франції на початку XXI століття не було антисемітських карикатур, мусульмани — на те, щоб не було антимусульманських, католики — щоб не було антикатолицьких.

•  Хай там хоч яке минуле і сьогодення, хоч які священні книги та традиції, конституції та закони, слід боротися за майбутнє — через відновлення справжніх цінностей. Серед яких гідність кожного — найперша. Потрібно боротися за реформацію духа, щоб повернення релігії було початком нової світової реформації із духом посткапіталістичної етики солідарності. Сьогодні потрібно пам’ятати: повернення релігії у суспільну сферу може набути антицивілізаційних форм: від нігілізму терористів до імперіалізму і фашизму русміра. Лише справжня культура, насамперед — релігійна та громадянська — може врятувати від безодні нігілістичного насилля сьогодні та завтра весь світ від Франції до Нігерії, від Донбасу до Ізраїлю. У своїх лекціях Мераб Мамардашвілі використав таке вдале порівняння. Людяність — це тонка плівка над безоднею, і ця плівка легко рветься, але важко відновлюється. Культура, освіта, релігія, філософія — це засоби постійного відновлення й оновлення людяності. І вони мають бути союзниками кожної нації в її змаганні за власну гідність, людяність, за власне майбутнє.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ