Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Нещадна вдумливість Орхана Джемаля

1 серпня, 2018 - 12:42

Троє російських журналістів вбито в Центральноафриканській Республіці: Орхан Джемаль, Олександр Расторгуєв і Кирило Радченко. Вони знімали документальний фільм про діяльність в країні російської «приватної військової компанії «Вагнер». Це був спільний проект Центру управління розслідуваннями та Расторгуєва.

За даними агенції Франс-прес, яке першим повідомило про загибель росіян, у вбитих були прес-карти. Вони їхали зі столиці республіки Бангі до населеного пункту Бомбарі. Росія своєю чергою пояснила, що причиною вбивства групи журналістів було пограбування.

Орхан Джемаль займав проукраїнську позицію і навіть називав себе «укропом».

«Крим не наш, бо наш — це категорія власності. Крим не наш. Ми захопили його, ми їм управляємо, ми його адмініструємо, ми, може навіть гроші в нього якісь вкладаємо, але він не наш — він нами вкрадений. Річ, яка кимось вкрадена, не є власністю цієї людини, вона не його. Точно так само і Крим не наш, він український, тому що це юридична категорія «наш — не наш», — висловився в одному із своїх інтерв’ю Орхан Джемаль щодо окупації Росією українського півострова.

Нагадаємо, що Росія тривалий час використовує так звані приватні військові компанії для інтервенції в інші країни, зокрема Україну. Ці структури дають можливість Кремлю вести агресивну гібридну війну уникаючи юридичної відповідальності за свої дії.

КИРИЛ РАДЧЕНКО, ОЛЕКСАНДР РАСТОРГУЄВ, ОРХАН ДЖЕМАЛЬ / ФОТО FACEBOOK


Некролог, як і будь-який текст, говорить не лише про те, кому некролог присвячено, але й про те, хто його пише. У посмертних відгуках на загибель Орхана Джемаля (як, втім, й інших загиблих) насамперед робиться акцент на його хоробрості, на патологічній відсутності страху, що дивує спостерігачів.

Говориться це із жахом захоплення, але не тільки. Оскільки це головна, онтологічна властивість загиблого, то саме вона і є причиною смерті. А якщо так, то ті, хто повідомляє про цю відчайдушною або навіть байдужу до сумнівів хоробрість ніби проводять невидиму межу. Він був шалено сміливий, однак ми живі. Те, що ми живі саме завдяки відсутності у нас цього виду нерозсудливості, й мається на увазі.

Я у своєму житті зустрічав різних сміливців. Можливо, ви теж. Причому двох сортів, що зрозуміло. Є хоробрість, грубо кажучи, фізична, як у солдата або військового кореспондента, чи просто у людини, яка зіткнулася з жорстокою дворової шпаною у підворітті кінця 1950-х. І такого, хто проявляє готовність померти, але страху не виявити. І, до речі, багато хто вмирав, сміливі вмирають набагато частіше, першими вже точно.

Але є й інший вид сміливості, яка абсолютно не корелюється з фізичною відвагою, це — сміливість протистояти більшості, в якому б образі вона не проявляла себе. У вигляді диктату смаку або групових цінностей, в ролі інституту тоталітарного суспільства або просто бажання жити, як усі нормальні люди (скажімо це зі збудженою інтонацією наших батьків або вчителів).

Мій досвід говорить про те, що сміливий і сильний фізично дуже часто опинявся рабом громадської думки, і для нього й батька гуртом легше бити. І, навпаки, я зустрічав кволих і абсолютно не брутальних людей, які в скрутну хвилину виявляли таку відвагу й залишалися у меншості в оточенні не ворогів, це ще півбіди, а друзів, що засуджують.

У цьому сенсі Джемаль, що теж буває, був володарем обох видів сміливості. І скажу відразу, його сміливість репортера, мені, безумовно симпатична, але тільки тому, що він демонстрував й інший вид хоробрості: не боявся протистояти диктату середовища. Хоча і це не було для мене найважливішим.

Думаю, багато хто зустрічав відчайдушно хоробрих, але при цьому нестерпно дурних. Або тих, хто не вміє артикулювати складні речі. Або не може приборкати емоційність. Така комбінація є цілком реальною, недолік, як крейда на рукаві, підкреслює перевагу.

Я не буду говорити, що Джемаль був розумним (занадто довго визначати, що це таке), але він, як коментатор (а саме у цій ролі я його слухав на «Эхе»), був ретельно послідовний і не суперечив своїй позиції, для мене симпатичній.

Не в усьому, звичайно. Скажімо, його канонічне для правовірного віруючого неприйняття гомосексуалізму, для мене було чужим і дивним, змушуючи пильніше вдивлятися в нього, шукаючи інші прикмети архаїчності; але релігія для того й існує, щоб вкидати у спокусу сумнівом. Однак про російську політичну реальність він розмовляв з тією мірою виразності й жорсткості, яку дозволяла цензурна політика радіостанції.

Іноді здавалося, що він перетинає межу дозволеного Венедиктовим, і отримає-таки чорну мітку. Але ні, з’являвся знову, й знову говорив з тією нещадною вдумливістю, якої не дозволяли собі інші.

Про що мова? Він, власне кажучи, оцінював те, що відбувається, як це робили й усі інші запрошені голови. Тільки оцінка Джемаля була нещадно докладнішою і радикально послідовнішою, але при цьому не грішила декларативністю, а залишалася в рамках коректного міркування.

І все ж, порівнюючи Джемаля з іншими, я віддавав йому перевагу саме за поєднання вдумливості й нещадності. Нещадності як мірила точності й нещадності як орієнтира політичної оцінки. Він, можливо, єдиний говорив — іноді вдаючись до тієї чи іншої міри фігуральності, а іноді і майже відкрито — про необхідність війни. Чи не війни між угрупуваннями в ЦАР або війни між Асадом та повстанцями, а війни між режимом, що захопив владу в Росії разом із численними колабораціоністами, що цьому режимові допомагають, і тими, хто цей режим не сприймає. З різних, до речі, причин. Джемаль міркував, звичайно, не доказуючи до останньої крапки, бо ця крапка могла опинитися у сфері інтересів карального російського правосуддя, але говорив саме про це: про те, що без покарання немає злочину, без крові від цієї хвороби не вилікуватися. Він говорив це в рамках міркувань про ті чи інші російські проблеми, але його визначеність в аналізі й вірність своїй позиції була вкрай рішучою. А кажучи мовою некролога — відчайдушно сміливою.

Я не знаю, як визначити цю політичну позицію, мені близьку. У політичному асортименті сьогоднішньої російської політики такої позиції точно немає. Можливо, її взагалі немає. Якийсь вид анархізму, без безумств та заперечень. Але якщо говорити про минуле, історії, я думаю, народовольці або есери були йому теж близькі.

Звичайно, Орхан Джемаль не був лібералом. Він був радикалом, стримуючим себе за вуздечку. Причому не тому, що лібералізм поганий сам собою: не поганий, як і непоганими є багато лібералів, просто в сучасній ситуації це навряд чи чомусь допоможе, за винятком кар’єрного зростання або просто приватного життя. Як і будь-яке дистанціювання від проблеми.

Ці ідеї є вкрай непопулярними в російському суспільстві, яке сьогодні, віддаючи почесті загиблим, відзначає їхню відчайдушну сміливість, про себе домірковуючи: тому вони мертві, а я живий. Горе зі сльозами таємничої радості. Але комусь варто формулювати на межі фолу й тролити почуття історичного самозбереження, балансуючи на небезпечній межі повної визначеності, і робити це не на мітингу, а в простому розмірковуванні про життя за вікном. Джемаль робив це без остраху залишитися на самоті. У ньому, саме в ньому він залишився.

Михайло

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments