Ностальгія за СРСР
політична амбівалентність чи просто шизофренія?
Результати всеукраїнського опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у вересні цього року, як відомо, засвідчили, що понад третина (35%) опитаних жалкують про розпад Радянського Союзу. При цьому з 2015 року число ностальгуючих зросло на 4% - наче й небагато, але, враховуючи неможливість проведення опитування на окупованих територіях Донбасу та в Криму й традиційні настрої там, доводиться констатувати: сум за СРСР нині сягнув позначки «дореволюційної» весни 2013-го. І це має викликати певну стривоженість і серед політиків, і в громадянському суспільстві – ясна річ, не паніку, проте готовність дати відсіч тим, хто може спробувати скористатися такими настроями.
Тим більше, що ностальгуючих традиційно багато на півдні та сході країни, тобто там, де вже пробували розгорнути на повну потужність «русскую весну» та побудувати «Новороссию» як ерзац складової «великой державы».
Але наразі мова не тільки про це, а і про специфіку настроїв українських виборців, коли в одних і тих самих головах уміщаються прямо протилежні настанови й політичні орієнтації. Політкоректні аналітики звуть це явище «політичною амбівалентністю», а некоректні – «соціальною шизофренією».
Звернімо увагу: навіть серед потенційних виборців націонал-радикала Олега Тягнибока й націонал-ліберала Андрія Садового вистачає тих, хто ностальгує за СРСР: відповідно 8% і 9%. Серед електорату більш поміркованих Петра Порошенка й Анатолія Гриценка таких іще більше: 21% і 26%. У «радикала з вилами» Олега Ляшка – ще більше ностальгуючих: аж 34% всіх виборців. Але в усіх цих випадках відсоток тих, хто не сумує за радянськими часами, істотно перевищує половину потенційних виборців (певна, але невелика частина опитаних при цьому не визначилася з тим, яким є її почуття). А от у Надії Савченко порівну і сумуючих, і не сумуючих – по 44%. Як на мене, було би дуже цікаво спеціально дослідити, чим вона так приглянулася тим, хто досі відчуває ностальгію за СРСР; може, тим, що навіть зовнішньо дещо схожа на Зою Космодем’янську, Гулю Корольову чи Любов Шевцову?
А от далі починається найцікавіше. Те, що серед прихильників ідеї про державну українсько-російську двомовність 58% сумує за СРСР, не дивує. Але як може аж 26% прихильників єдиної державної української мови, без «російської регіональної мови», сумувати за Радянським Союзом, тобто за часами офіційної політики русифікації («зближення культур») і гонінь на все питомо українське? Коли Ліну Костенко не друкували понад десятиліття, а твори лауреата всіх премій Олеся Гончара були об’єктом жорсткої цензури – так, перейменували навіть останній його роман, був «Шлях до Мадонни», а вийшов у світ під ніякою назвою «Твоя зоря»? Коли цілком закономірно «гахнула» Чорнобильська АЕС імені Леніна, а тисячі й тисячі українських хлопців склали голови в Афганістані чи померли пізніше від ран?
І ще з цього ж розряду: 18% з-поміж тих, хто виступає за вступ України до Європейського Союзу, ностальгують за Радянським Союзом, і так само 17% тих, хто за вступ України до НАТО… З іншого боку, не сумує за СРСР аж 20% прихильників вступу України до Митного союзу – усіченої реінкарнації Союзу Радянського… Я розумію, що людські почуття далеко не завжди піддаються раціональному аналізу та контролю, проте голова у людини на плечах не тільки, щоб їсти-пити, а ще й думати, чи не так?
І, нарешті, найвеселіші серед результатів опитування: 68% потенційного електорату Юрія Бойка («Опозиційний блок») та 52% виборців Вадима Рабиновича (партія «Життя») сумує з приводу розпаду СРСР. І це при тому, що за радянської влади (не за наскрізь корумпованого режиму Брежнєва, а за Хрущова та тим більше за Сталіна) їхніх кумирів неодмінно розстріляли би за «злочини проти загальнонародної власності в особливо крупних розмірах». І це при тому, що обох цих політиків мас-медіа постійно і дружно називають мільярдерами; як сполучається політична любов до мільярдерів-депутатів із ностальгією за СРСР? Думаю, з цього приводу можна було би написати не одну дисертацію на тему соціальних психозів і масових потьмарень розуму…
На цьому тлі вже не дивує, що серед молодих людей віком 18-29 років (тобто тих, хто або народився вже у пострадянський час, або застав лише його «хвіст» у ранньому дитинстві) аж 14% опитаних сумує за СРСР. Іншими словами, сумує за тим, чого не бачив і про що тільки чув. Схоже, досі працює відомий з радянських часів синдром, коли «прості трудящі» писали листи в газети: «Я не читав творів Пастернака (Дзюби, Світличного, Стуса тощо), але суворо засуджую їхнє хибне ідейне спрямування!»
На загал же, результати опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг», засвідчили – крім соціально небезпечного зростання числа тих, хто сумує за СРСР, і «політичної амбівалентності» значного числа українців, ще й принаймні одну позитивну річ: щонайменше половина українських громадян є політично притомними й відповідальними людьми, у яких розум і почуття перебувають у гармонії. А це надзвичайно важливо у нинішній непростий час.
