Ностальгія за СРСР і «поганий» Донбас
Згідно з останніми даними соціологічної групи «Рейтинг», третина українців ностальгує за Радянським Союзом. Динаміка свідчить про те, що цього року кількість опитаних, які жалкують про розпад СРСР, незначно збільшилась у порівнянні з результатами 2014-2015 років.
На Півдні, Сході та Центрі країни шкодують за Радянським Союзом близько 40% респондентів, тоді як на Заході – вдвічі менше.
Найбільше жалкують про розпад СРСР респонденти, які готові сьогодні підтримати на президентських виборах Юрія Бойка, Вадима Рабіновича та Надію Савченко. Прорадянські настрої поділяє третина прихильників Юлії Тимошенко та Олега Ляшка, а також чверть прихильників Анатолія Гриценка та Петра Порошенка. Водночас найменше шкодують за СРСР прихильники Андрія Садового та Олега Тягнибока – передусім, через те, що їхній базовий електорат – це мешканці Заходу країни.
Чим старші респонденти та чим нижчий рівень освіти та доходів, тим більше вони ностальгують за Радянським Союзом. Подібні настрої більше притаманні жінкам, ніж чоловікам. Серед непрацюючих респондентів жалкують про розпад СРСР 42%, тоді як серед працюючих – тільки 28%.
Найбільше шкодують за Радянським Союзом респонденти, які вважають, що російська мова має стати державною або офіційною в окремих регіонах. Аналогічно серед прихильників вступу України до Митного союзу більшість ностальгують за СРСР, водночас більшість респондентів, котрі підтримують вступ України до ЄС та НАТО, не жалкують про розпад Радянського Союзу.
ПАРАЗИТУВАННЯ НА СТЕРЕОТИПАХ
Як ми бачимо, вододіл між прорадянською та національно-свідомою (прозахідною) Україною проходить далеко не по лінії фронту на Сході. І навіть не між Донбасом і рештою країни. Він проходить у громадській свідомості українців і перебуває у прямій залежності від географічної близькості регіону до Росії.
З одного боку, Донецька та Луганські області, зокрема території, підконтрольні «ДЛНР», – це райони, де шкодують про розпад Радянського Союзу найбільш відчутно. Втім, проблема прорадянських і проросійських настроїв локалізується не тільки на окупованій частині Донбасу.
Так, ностальгія за СРСР – це базис, на якому була організована «русская весна» на Сході. Ніякої б відчайдушної ненависті до Майдану, підтримки путінської Росії та сепаратизму там би не було, якби все це не асоціювалося серед місцевого населення з бажанням повернутися до Радянського Союзу.
Проте вагома частка – це ще не переважна більшість, а прорадянсько-проросійський сегмент в Україні не обмежується районами, підконтрольними бойовикам. Що стосується тамтешньої пропаганди, покликаної посилювати антиукраїнські настрої, то тут кількість в якість переходить з дуже гучним скрипом (докладніше про це ми говорили тут day.kyiv.ua/ru/blog/obshchestvo/sociologiya-dnr).
Вважати ж добровільно-примусову масовку на похоронах Мотороли і подібні акції показником того, що окупований Донбас демонструє таким чином власний вибір, означає потрапляти в пастку прокремлівських маніпуляцій, а за великим рахунком – це просто дурниці.
Якщо, звичайно, деякі українські політики та експерти самі не використовують відповідну риторику в маніпулятивних цілях, граючи на суспільних стереотипах і паразитуючи на поверхових емоціях цільової аудиторії. Дійшло вже до того, що жителів територій, підконтрольних «ДЛНР», пропонують не вважати повноцінними громадянами України.
«Ніхто не знає, як вони там налаштовані. Потрібно розібратися, що там відбувається. Тих, хто там залишився, не можна називати громадянами України у повному розумінні цього слова», – таку «дипломатичну» думку висловлює екс-міністр закордонних справ Борис Тарасюк.
Водночас позафракційний депутат Володимир Парасюк на свої сторінці у Facebook повідомив, що особисто він не хоче жити з мешканцями окупованих районів Донбасу в одній країні. «Про який діалог може йти мова. Через них війна в країні, через них загинули тисячі українців. А ви кажете мир. Так, мир, але без цих людей і лише після перемоги», – лютує Парасюк.
Далі пішла у власних емоціях політичний експерт Олена Яхно, заявивши, що Донбас ніколи й не був по-справжньому українським. «Розкажіть мені ще про реінтеграцію Донбасу! Розкажіть мені про інформаційну політику! Мовляв, варто їм включити правильний телевізор, як вони всі відразу ж стануть патріотами України. Ага! Три рази!», – пророкує Яхно. На її думку, на Донбасі живуть люди з російською самоідентифікацією, їхня столиця – Москва, а Україна для них – географічне непорозуміння.
До подібної риторики вдався й політолог Тарас Березовець (до слова, уродженець Криму). Реагуючи на похорони Мотороли, він «аналізує»: «… Що роблять там тисячі жителів ДНР? Україна не може собі дозволити їм повернутися назад, як ні в чому не бувало. Нехай говорять, що це жорстоко, але ми не можемо собі дозволити жити з цими істотами в одній країні»…
ЗУСТРІЧНІ ТЕЗИ
Що можна відповісти на такі заяви?
1. Громадянин України – це людина, яка має законний паспорт громадянина України, і не позбавлена цього громадянства з причин, передбачених українським законодавством.
2. Так, критична маса, яка підтримала на Донбасі «русскую весну», розв'язала руки Кремлю. Але якщо ми акцентуємо на тому, що це головний чинник, який призвів до бойових дій з усіма трагічними наслідками, тоді російська агресія перетворюється лише в зовнішній штрих до громадянської війни.
3. Чи настільки непроблемний, на тлі «длнрівських» територій, відсоток прорадянського і проросійського населення на решті території країни, зокрема на Сході та Півдні? Чи настільки мізерна частка проукраїнських мешканців окупованого Донбасу, щоб у нинішніх умовах вважати її похибкою?
4. Дуже зручна позиція: прилаштовуватися до однієї інформаційної хвилі, стверджуючи, що сепаратистська влада зганяє на акції місцевих жителів, які б туди по своїй волі ніколи не пішли, а до іншої – заявляючи, що вони насправді ходять туди добровільно, а тому й недостойні жити в Україні. Ще цікавіше – коли на останньому наполягають політологи з Криму, не вдаючись до подібної риторики щодо своїх земляків.
