Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, правозахисник,

Палаюче Зайцеве

22 серпня, 2017 - 16:09

«Залазьте, обережно тільки, драбина трохи хитається, — попереджає мене місцева мешканка Світлана, присвічуючи ліхтариком. — Ось тут і пересиджуємо…». У невеличкому погребі під двоповерхівкою — диван, дві великих пляшки з водою, недопалки свічок і м’яка іграшка — лисичка. Власне, від останнього серце стискається більше, ніж від звуків вибуху десь неподалік.

Селище Зайцеве — за кілька кілометрах від окупованої Горлівки і в парі кілометрів від контрольно-пропускного пункту «Майорськ» — вже котрий рік на лінії вогню. Попри щоденні обстріли, тут досі живе близько трьох сотень людей. Здебільшого, звісно, пенсіонери. Вдень — пораються на городах, лагодять посічені осколками паркани та забивають целофаном вибиті шибки. Вночі — лічать хвилини до ранку, або ж — спускаються в погреби. У більшості вони тут уже «обладнані» найнеобхіднішим — диван або розкладачка, тепла ковдра, свічки, сірники, запас питної води, в когось — під стінкою — завбачливо припасено банки з консервацією. Сюди спускаються, щойно снаряди починають «лягати» близько. Іноді сидять до світанку, іноді — таки досипають кілька годин у своїх ліжках. У Зайцевому небезпечно ходити вулицями. На деяких, особливо на відкритій місцевості, легко можна «зловити» осколок чи кулю. На деяких вулицях місцевих вже не лишилося — бо вижити в таких умовах у власній домівці можна було б тільки дивом.

У Зайцевому живуть різні люди — хтось відверто підтримує бойовиків і зустрічає нас глузливими репліками, а подекуди й неприхованою агресією. Хтось — пошепки говорить на вухо, що не дочекається, коли це все закінчиться, і що Донбас — це Україна — так було й буде завжди. Хтось ганить однаково і Порошенка, і Путіна і просить миру. Їх усіх об’єднує одне — страх і відчай, у якому вони живуть день у день. По суті — щодня ходять під Богом. Тож більшість місцевих, побачивши немісцевого — емоцій не стримують. Транспорт сюди не ходить. За ліками чи до лікаря — а більшість тут, нагадаю, люди немолоді — треба діставатися найближчого тилового міста — з пригодами і часто недешево. А ще селяни вже понад рік живуть без електрики. Без світла, без холодильників, без електроплит. Трансформатор на околиці села розбили осколками снарядів бойовики. Кілька тижнів тому — його нарешті полагодили. Світло, вперше за рік, з’явилось рівно на 6 годин. Після цього — бойовики знову прицільно вдарили по трансформатору з окупованої Горлівки. Коли наступного разу з’явиться струм — не береться загадувати ніхто. У березні житлові квартали просто рівняла із землею ворожа артилерія. Тоді від снарядів загинуло подружжя — міни прилетіли просто їм у двір. З десяток будинків було зруйновано. Мешканців Зайцевого ніхто не евакуйовував, лише на енний день, після галасу, здійнятого журналістами, місцевим запропонували пожити в санаторії. І ось зараз, уже тиждень, село у вогні. Від обстрілів із запалювальними сумішами згоріло вже два десятки будинків. Гаражі, сараї, господарські будівлі навіть не рахуємо. Пожежники щосили намагаються, їм допомагають військовики зі своєю технікою. Деякі будинки вигоріли вщент — їхнім власникам тепер нікуди повертатись.

Але, знаєте, що найстрашніше у цій історії? Це байдужість. Крім воєнкорів та військових мало хто знає, де взагалі розташоване те нещасне Зайцеве. Спершу людям там понад два роки не платили пенсій. Бо юридично Зайцеве належало до окупованої Горлівки, а, перейшовши під контроль українських військовиків, опинилося у так званій «сірій зоні». Щоб місцеві змогли нарешті отримати передбачені їм законом виплати — Верховній Раді потрібно було проголосувати за приєднання села до найближчого підконтрольного урядові великого населеного пункту — міста Бахмут. Справа, яку можна було вирішити одним натисканням кнопок народними обранцями за кілька хвилин — тяглася не один рік, і відповідну постанову ухвалили лише восени 2016 року. Діти Зайцевого змушені були ходити до школи на окуповану територію. Так, вам не почулося — на окуповану територію — у сільській школі зараз — позиції бойовиків, тож діти ходили до сусідньої окупованої Микитівки. Згодом цю дорогу замінували, й діти навчалися «заочно» — отримували завдання у сільраді й студіювали вдома. Багато місяців ходінь до чиновників, зусиль місцевих активістів і галасу, щоб дітей багато місяців по тому забрали навчатися до тилових міст. Питання зі світлом, ясна річ, зараз неможливо вирішити, доки позиції бойовиків так близько. Але десяток генераторів усією країною закупити нам до снаги, правда? І ще питання, на яке не знаходжу відповіді, дивлячись на кожен розбитий обстрілами будинок — куди подітися цим людям. Де їх чекатимуть? Хто допоможе їм відбудувати житло чи дасть нове? І ще питання: як ці люди можуть залишатися патріотами, коли країна так «піклується» про них? Але поза межами самого Зайцевого це, здається, мало кого цікавить. Власне, зараз усіх чомусь цікавить ледь не виключно Авдіївка. Ну ще — Маріуполь, Станиця Луганська, кілька міст. Туди їдуть чиновники й поважні гості з-за кордону. Висловлюють стурбованість. Засуджують війну і закликають до припинення вогню. І постять фото у Facebook. До Зайцевого їздять рідко — швидше як виняток. У Зайцевому дуже небезпечно. У Зайцевому немає Wi-Fi.

От і тепер — 300 людей, більше десятка дітей під обстрілами, в палаючому селі, без світла, без можливості, по суті, кудись виїхати. Жодних екстрених заяв, засідань. У соцмережах — тиша — українці один перед одним вправляються у красномовстві, критикуючи чи вихваляючи колонку Мостової, чи наводячи власні аргументи про те чому вони поїдуть/не поїдуть жити за кордон. Про Зайцеве пишуть одиниці, їх не лайкають і не репостять. Нецікаво. Бо там всього лише 300 людей під обстрілами гасять палаючі будинки. А потім — разом із дітьми спускаються до погребів. Де на них чекають свічка, кушетка і м’яка іграшка у вигляді лисички.

Фото прес-служби 128 гірсько-піхотної бригади

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ