Добра газета - це нація, що розмовляє сама з собою.
Артур Міллер, американський драматург і прозаїк

Пам’яті Мирослава Поповича: думки вголос

14 лютого, 2018 - 12:52

Нічого не поробиш – українське націотворення, як і такі самі процеси в низці інших європейських країн, об’єктивно належить до «запізнілих». А якщо ще точніше – до так само по-насильницькому перерваних колонізаторами, потім відновлених уже на істотно іншій основі та чавлених-перечавлених у часи «червоного століття», коли за панування над Україною оружно змагалися два тоталітарних червонопрапорних режими плюс декілька «європейських гієн», охочих ухопити та привласнити бодай шматок українських земель. А відтак закономірно доба тієї української філософії, яку можна назвати класичною, належить не до ХІХ і не до першої половини ХХ століття, а до часів, коли стало можливим оте вільне «мислення вголос», як називав філософію Мераб Мамардашвілі, - бодай попервах і пошепки, і з оглядкою, і з використанням зрозумілих тільки посвяченим культурних кодів. Але – мислення, але – вголос, але – в контексті осягнення та переосмислення на національному ґрунті всезагальних, уселюдських проблем, а разом із тим – і висунення тих чи інших концептів, значущих для світової інтелектуальної спільноти.

Добою класичної української філософії могли стати 1920-30 роки, для цього вистачало суб’єктивних передумов, проте завадили, як то кажуть, обставини об’єктивні. У добу українізації в УСРР, хоча й під тиском партійної цензури, все ж щось можна було зробити, та це тривало недовго – більшовики змінили свою стратегію та тактику. Тож доктор філософії Володимир Юринець, що здобув знання в університетах Відня, Берліну й Парижу та намагався поєднати марксизм з ученнями Фройда та Гуссерля, спершу був оголошений «ідеалістом», а потім і знищений фізично. Так само, як й академік В. Юринець, був розчавлений духовно та знищений фізично академік С. Семковський, професори П. Демчук та Т. Степовий. Вчасно втік до Москви психолог і філософ, доктор філософії Марбурзького університету С. Рубінштейн; відбувши п’ять років ҐУЛАҐу, зумів під час війни виїхати на Захід й описати розгром української філософії колишній студент Юринця Гр. Костюк, пережив багаторічні поневіряння в ҐУЛАҐу, але втратив здоров’я та філософську наснагу професор філософії К. Ярошевський. Настала доба повного торжества догм сталінського діамату та істмату. Значно вільнішим був розвиток української професійної філософії за межами УСРР, в тому числі – попри польський колоніальний режим – і на теренах Галичини. Слід назвати передусім таких мислителів, як-от доктора права Дмитра Донцова, докторів філософії, Олександра Кульчицького, Івана Мірчука, Дмитра Чижевського та Миколу Шлемкевича. Проте чи можливий розвиток справді вільної філософії за відсутності національної держави та за тоталітарного поневолення більшої частини народу, і без того розіп’ятого між чотирма чужими державами? Навряд чи – твори, які ввійдуть у філософську класику, з’явитися можуть, але філософія як цілісність, як жива душа справді цілісної та «багатоповерхової» культури, як сума дороговказів у майбутнє – ні.

Як це не парадоксально (втім, історія, тим більше, історія культури сповнена парадоксів), відродження філософії в радянській Україні та формування достатньо цілісної й оригінальної філософської думки в масштабах усього «українського космосу» розпочалося приблизно шість десятиліть тому, коли процеси десталінізації в СРСР неминуче вилилися в певну автономізацію (хоча й під червоними прапорами) України, а наявність «ворожих голосів» у радіоефірі та потужна видавнича діяльність української політичної еміграції вилилися у проникнення нерадянського українського дискурсу на простори УРСР. І не лише це спрацювало, а й численні переклади західних філософів (нехай у Москві, нехай російською мовою, нехай з грифом «для службового користування») та контакти з філософами «братніх країн», особливо Польщі. І що ж: на, здавалося б, «виполотому» численними чистками культурному підґрунті раптово починає зростати українська філософія, яка стрімко вбирає в себе досягнення філософії світової (нехай нерідко під виглядом «критики» останньої) та – у неявній формі – здобутки мислителів української діаспори. Тексти цих мислителів потрапляли до Києва, до Інституту філософії, який став визнаним центром того, що отримало пізніше назву «київської школи» та – ширше – «київського кола», різними шляхами: щось привозили з собою аспіранти-львів’яни, щось передавали з Заходу через Чехословаччину та Польщу, щось зачитувалося «голосами», а щось надавала сама влада: згідно з постановою ЦК, однією з цілей створення Інституту філософії була нещадна «боротьба з українським буржуазним націоналізмом»…

А відтак ще в радянські часи розпочинається формування того феномену, що, на моє переконання, має право зватися українською класичною філософією. У ньому представлені практично всі напрями, суголосні тогочасній світовій філософській думці – крім хіба що філософії історії та релігійної філософії. Втім, останні напрями все ж наявні – не в легальних текстах, а в Самвидаві. У свою чергу, українські мислителі-емігранти відгукувалися на те, що робилось в УРСР, і попри відчутний відкіт, пов’язаний із різким скороченням числа публікацій українською мовою в 1970-х, рух вперед усе ж відбувався. На повну силу освоєння світової філософії та спадщини українських мислителів і висунення оригінальних ідей розпочалося з кінця 1980-х – тепер уже попри фінансові проблеми, які вилилися у різке скорочення чисельності молодих працівників Інституту філософії та «пересихання» струменів книговидання.

Проте головне було зроблено. Українська професійна філософія наразі має за собою столітню історію та величезний корпус текстів; на загал розроблена філософська термінологія, якою можна висловити (чи то о-словиити) все те, чого вимагає «свідомість уголос». Закладені підвалини для подальшої роботи – традиційно вже радше не завдяки владі, а всупереч її інтелектуальній і моральній нікчемності. Ну, а проблеми… Їх можна здолати – було б бажання.

Усе назване тут зроблено під патронатом (не писатиму «під керівництвом», бо всі троє толерували дух самостійного пошуку) трьох директорів Інституту філософії НАНУ з 1962 по 2018 роки – Павла Копніна, Володимира Шинкарука і Мирослава Поповича. Та після відходу у Вічність уже у 2000-х Сергія Кримського, Василя Лісового, Віталія Табачковського, Володимира Шинкарука, а тепер уже й Мирослава Поповича доба української класичної філософії закінчується, і мають розпочатися інші часи, пов’язані з новими викликами сучасної цивілізації та унікальним статусом України як одночасно посттоталітарної, постколоніальної і постгеноцидної країни й нації, та ще й в умовах «гібридної війни» з Росією й імперіалістичних настроїв у деяких західних сусідів Української держави. Хтось скаже – осмислювати все це – не завдання філософії, вона є інтелектуальною «грою в бісер», не більше і не менше; проте хіба навіть у такому разі гравець не має дбати як про наявність бісеру, так і про забезпечення можливостей для вільної гри?

Чи збережуться здобутки, чи продовжаться традиції, чи не виявляються безплідними новації, чи не виродяться вони у суто провінційне мавпування провінційних же московських філософем? Чи стане фактом шанобливе – не лише на словах, а й на ділі – ставлення як самих інтелектуалів, так і хоча би частини можновладців до української філософської класики та до її однієї з головних настанов – на сміливий мисленнєвий пошук і на знаходження слів для того, щоб вести втямливий діалог «із містом і світом»?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments