В боротьбі виростає сила.
Симон Петлюра, український державний, військовий та політичний діяч, публіцист

Панцерник для «совка»

Не спішіть кепкувати з «ватників». Ми всі маємо дати глибинну ревізію собі
7 листопада, 2014 - 11:07
ФОТО РЕЙТЕР

Уявіть собі — мавпа з автоматом збиває слово російськими літерами «У-к-р-а-и-н-а» з кінотеатру, до якого ви ходили все життя. Вона залазить на ваше минуле, на ваші спогади, на вашу любов... Більше того! Вона лізе на спогади і любов ваших батьків, бо саме тут вони призначали побачення і саме тут в сто кроках від кінотеатру вони вчилися і жили. І ось ця безграмотна мавпа, яка називає себе «русским», зірвала назву кінотеатру на російській мові — «У-к-р-а-и-н-а». Кінотеатру, який був побудований в Ворошиловграді і названий так ще за радянських часів. Про що згадую я в цей час? Я згадую про білборд «Русское наследие», який висить в центрі міста Луганська вже десять років невідомо за чий кошт і при цьому оновлюється. Тут була начебто українська влада, але чим займалась вона? Гуманітарний сектор — яка дрібниця. Українська влада його завжди відштовхувала на задній план як ознаку болючого комплексу меншовартості. Так було простіше — не помічати біди. Було, мабуть, щось глобальніше, важливіше.

Це глобальне, більш важливе, як і фрейдівське підсвідоме, знаходиться десь поза нашою свідомістю. До нього звертаються лише під час виборів, щоб вивільнити наше «лібідо». Тоді ми маємо проявитись як громадяни, як чоловіки і жінки, як батьки і сестри, як господарі і службовці. Тоді до нас на вибір взиває маса регулярних закономірностей, тобто патернів — ключі до наших сердець, захованих в рукави технологій. Можливо, якийсь великий психолог розгадає нашу українську душу поза виборами, симпозіумами і конференціями. Можливо, він передасть нашу тривогу зовні, і ми зможемо її не стільки сублімувати, бо то є надто іншорідне слово, скільки переварити. Ми зможемо засвоїти власний біль. Біль образи, зради, безпорадності. І все для того, щоб ми нарешті відбулися як нація без прихованих комплексів. А поки ми перетворюємо ці комплекси в черги за картоплею за 1 грн на псевдовиборах на Донбасі. І якщо хтось гадає, що його то не стосується, бо то все в «еленері» і все мине, адже то все проблема «ватників», той глибоко помиляється. Ми всі родом з черг. У нас штучно вшитий ген раба, малороса, кріпака. Не тому, що ми кріпаки і малороси, а тому що ми досі так і не навчилися читати себе в суті. Ми досі звертаємось до навіяних нам образів замість того, щоб черпати з інстинктів самозбереження нації.

А поки що серед відомих столичних вчених на одній із конференцій виступає науковець, який жаліється, що йому не вдалося зайняти депутатське місто, бо маса «темна, забита і тупа». Слухачі аплодують йому, бо нарешті вони прокинулись від нудних промов. Нарешті відкриття! Плебс, виявляється, тупий і нікчемний. І науковець, колишній кандидат в депутати, говорить, що наступного разу наб’є обличчя своїм висуванцям, щоб ті виглядали як учасники АТО, бо саме за цей тренд голосують наразі. Зал від такого жарту в захваті. Така сумна тема, а як яскраво подана! Виявляється, можна посипати попелом тіл солдат науковий доклад для зайвої пряності і гостроти смаку, і публіка вас зрозуміє, зааплодує. Вчений не пройшов до Верховної Ради, бо не мав гематом на обличчі. Напрошується порада відрізати собі руку, щоб у залі засідань розповідати про колишню наявність гербу на культі. Все це я до того, як трагедія перетворюється на фарс. І наша совість має кожного разу давати собі ценз. Перед тим як стати нацією, ми маємо стати людьми. Годі сподіватися на це, поки ми кепкуємо з таких речей.

Хоча, можливо, такі жарти і є психологічним витісненням проблем. Можливо, суспільство, яке привело до Верховної Ради 56 відсотків її старого складу і при цьому гадає, що влада нарешті оновлена, дійсно потребує психотерапевтичного втручання. Люди бояться. Вони скривають це за порожніми розмовами ні про що, але в суспільстві відчутний дух нестабільності. Наче українці знаходяться на кризі, що пливе в невідомому напрямку. І вони намагаються зайвий раз про це не згадувати, живучи одним днем. Життя одним днем — одна з ознак біди. Це ракушка, в яку залазить суспільство. Саме в таку ракушку заліз Донбас перед буремними подіями цього року. Дехто йому зробив у цьому ракушечнику ілюзорний комфорт з набору заспокійливих навіювань — Росія, дешевше, безкоштовно, Радянський Союз, Путін і таке інше. Це і був кальцій, з якого створили непробивний панцерник. У ньому так комфортно совку. Адже в цьому панцернику відповідальність можна перекласти на зовнішні чинники. Геніальна формула злого «психотерапевта» — дати можливість хворому відчувати себе повноцінною людиною за рахунок власних вад. Але не спішіть кепкувати з цих так званих «ватників». Ми всі маємо дати глибинну ревізію собі. І тоді ми знайдемо багато спільних знаменників з тою самою «ватою». Можливо, це і буде кроком до порозуміння та переформатування власної свідомості на новий рівень. Можливо, тоді і не знадобляться жарти щодо АТО як можливий хід для витіснення власних кабінетних комплексів, які мало чим відрізняються від принизливого трощення літер на легендарному для Луганська кінотеатру «Україна». І перше, і друге є сублімація страху, бо і ті, і другі не знають, що їх чекає завтра.

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...