Корупція здатна роз’їсти будь-яку систему, незалежно від філософії чи ідеології
Лі Куан Ю, сінгапурський державний діяч

«Папєрєднікі» Путіна

«15-28.01.2016»
28 січня, 2016 - 17:43
ФОТО JUSTUS.COM.UA

Не кривитиму душею, грішні й наші власні державні мужі, хоча сумний досвід Віктора Андрійовича Ющенка і змусив їх поводитися з нашим власним минулим трохи обережніше. Зате лідер сусідньої з нами Росії ось уже півтора десятиліття й висловлюється про історію одразу й за Росію, й за Україну з Білоруссю, й за три Національні академії наук. Минулого тижня, у передчутті наближення століття революції 1917 року, російський президент звернувся до спадщини її вождя, чия просочена хімікатами мумія покоїться в приземистій споруді через кремлівську стіну від його власного накачаного ботоксом тіла. Для того, щоб роз’яснити його слова про бомбу, закладену Леніним «під будівлю, що зветься Росією», знадобився екстрений брифінг головного тлумача снів слів Путіна Пєскова й ще один роз’яснювальний виступ самого президента. Довелося навіть екстрено садити літак у Ставрополі, по дорозі на відпочинок в улюбленій сочинській гасієнді російського вождя.

Своїх попередників Путін сварить і хвалить часто, — набагато частіше, ніж нинішніх міністрів уряду Росії. У своїй любові, як і пристало уродженцеві Петербурга, він неодноразово публічно освічувався Олександру Невському, Петру I, Катерині II. Тією чи іншою мірою жорстко діставалося від нього Ярославу Мудрому, Хрущову й Миколі II, якого він у найкращих радянських традиціях, незважаючи на канонізацію, називав «Кривавим», хоча кількість жертв його боротьби з невблаганно підступаючим апокаліпсисом революції не можна навіть порівняти з мільйонними гекатомбами, що залишилися там, де свій слід у російській історії залишили Ленін і Сталін. Ось тепер дісталося й Іллічу. Незважаючи на відверті симпатії, Путін явно вагався однозначно позитивно оцінювати лише Сталіна. Йому імпонують сталінська модернізація, перемога у війні, придбані території й повернений СРСР-Росії після катастроф Кримської і Японської воєн статус великої держави. Та все ж після всього сказаного на пам’яті більшості росіян про Сталіна у 80-90-х Путіну важко умовчати, що за нього «репресії мали місце бути», й публічно визнати, що «такий спосіб досягнення результату неприйнятний... так не можна». Утім, ця обережність стосується лише публічних оцінок Сталіна, адже, за словами того ж Путіна, «скажеш про нього позитивно — одні будуть незадоволені, скажеш негативно — інші». — Так він пояснював свої дипломатичні висловлювання про Сталіна 2009 року.

Та все ж, хоч би як Путін кривив душею, основним критерієм оцінки своїх попередників для нього є далеко не моральність, не «спосіб досягнення результату», а саме результат. Хоча б пригадаймо тут палкі оцінки ним «професіоналізму» Йозефа Геббельса. «Результат» у його розумінні — це «збирання», або, у найгіршому разі, «збереження» Росії, як він її розуміє, в максимальних кордонах розширення імперії, хоч би якими методами і якою ціною він би досягався. Саме так на різних історичних полюсах, у його уявленні, з одного боку опинився Ярослав Мудрий, який «престолонаслідування не визначив» з фатальними наслідками для єдності держави, Ленін, який «передав Україні Донбас», і Хрущов (читай і Єльцин), який «подарував Україні Крим», а з другого — Володимир Святий, Олександр Невський, Петро I, Катерина II і, нарешті, сам Сталін, який залізною рукою повертав усі ці «дарунки». Лише так Володимир Путін, який симпатизує, за його власним зізнанням, комунізму, може одночасно критикувати Леніна за принципи самовизначення народів, на словах закладені у фундамент СРСР, і захоплюватися Сталіним, який з усіх ленінських принципів віддав перевагу лише цинічному прагматизму, безпринципності методів досягнення політичної мети. «Результат», яким, як він вважає, можна виправдати методи й наслідки «збирання» «русского мира» самим Володимиром Путіним.

Протягом останніх двох років якось не люблять згадувати, що в законодавчому оформленні «декомунізації» Росія на кілька років випередила Україну. У Києві Віктор Янукович ще повною мірою насолоджувався провінційним затишком будинку на Банковій, а Державна дума Росії вже ухвалила закон, згідно з яким імена діячів радянських часів мали поступово почати зникати з карт російських міст, та й самої Росії. Практично непомічені пресою, ці перейменування тривають і в наші дні, коли агресія проти України, здавалося б, мала б відправити цей закон під сукно. Важко пояснити, як у державній ідеології Росії можуть поєднуватися ця декомунізація з відродженням культу Сталіна, із закритими музеями політичних репресій і вшановуванням заслужених катів. Справа, цілком очевидно, у різниці смислів, які у двох країнах вкладають у цей процес. Якщо Україна викидає на звалище всю радянську спадщину, Росія в найгірших традиціях Сталіна й Хрущова лише ретушує історію, міняє одних ідолів радянської епохи на інших — у підручниках, і в Мавзолеї. Не знаю, чи правдивий цей переказ про те, що коли за Хрущова на гранітній плиті Мавзолею затерли слово «Сталін», воно в найлютіші морози ще багато років проступало, поки в Кремлі не наказали замінити плиту. Сьогодні в Росії знову морозно, і під «декомунізацією» знову розуміють сталінську «дебільшовизацію», коли ворогами держави оголошуються всі, хто стоїть на шляху «збирання Росії» — не стільки навіть територіального її розширення, скільки всупереч Конституції концентрації влади в руках однієї людини. Думаю, не треба зайвий раз говорити, яке ім’я проступить на гранітній плиті Мавзолею, якщо морози в Росії ще міцнішатимуть.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments