Парад марнославства
Висунення кандидатів у Президенти перетворилося в парад марнославства. Кожен із більш-менш рейтингових кандидатів прагнув показати одностайну й масову підтримку народу, при чому різних його верств – молоді й пенсіонерів, бізнесменів і військових, діячів культури і представників місцевого самоврядування, чоловіків і жінок. У підсумку ці висунення, які активно висвітлювали олігархічні телеканали (як легко завдяки цьому простежувати фінансовий «дах» кандидатів!), злилися в якусь одноманітну й нудну картинку.
Скрізь великі зали, масивні екрани з національною символікою, прапори й усміхнені люди, заряджені оптимізмом і вірою в перемогу. Виступають поважні й авторитетні діячі, щоб нарешті запросити на сцену свого Лідера, єдину надію України. Звершилося! Сталося! Лідер(ка) пружною ходою виходить на трибуну, а люди енергійно плескають, не приховуючи захвату. Радість така, ніби аудиторія вперше побачила цю людину, хоча лідер(ка) на сцені вже добрячі два десятиліття займає перші позиції в українській політиці. Навіть фарсом такі дійства називати язик не повертається, бо фарс мав би бути цікавим, а дивитися такі «висунення» просто нудно.
Відомий журналіст Вахтанґ Кіпіані влучно окреслив суть таких подій: «З кінця 1980-х І до початку 2000-х років в Україні були партії. Починаючи від УРП і до... І були справжні партійні з'їзди. З ідейними людьми, виступами не по сценарію, суперечками, розколами, погоджувальними і редакційними комісіями. У цьому було цікаво брати участь. Це було цікаво бачити. І про це було цікаво, вже як журналісту, писати. А те, що ми бачимо зараз - це не партії, не з'їзди, суцільна імітація оргазму». З ним важко не погодитися. Дивує інше: чому у 2019 році, коли маємо в Україні справжню демократію, з’їзди провідних політичних сил нагадують за стилістикою КПРС періоду застою?
Не кажучи вже про те, що такі висунення коштують захмарні суми грошей. Невже не можна їх було витратити на мудріші справи? Допомогти волонтерам, армії, дітям, пенсіонерам, купити медичне обладнання, проплатити сотні найкращих студентів навчання за кордоном? Можливо, відповідь у тому, що раз гроші легко (корупційно) прийшли – то з ними легко й прощатися. Можливо, але в бідній країні це виглядає як мінімум неетично.
Як і тисячі білбордів, що заполонили всі українські міста. Якоїсь значної агітаційної функції вони не виконують, бо всі ці обличчя людям давно приїлися. Зате масовість цих рекламних площ наче змушує нашу психіку звикнутися з думкою, що цей кандидат уже тут, він скрізь, і в нього(неї) найвищі шанси на перемогу. Зрештою, хоч і малоефективна, але все ж політична технологія, на яку кожен штаб має право. Якби тільки вона не коштувала шалених, божевільних у масштабах країни грошей. Хіба можна довірити державу людині, що так неефективно розпоряджається своїми грішми?
