Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Перші сорок років дитинства

23 березня, 2017 - 12:31

Віщаю: «Люблю приїздити до твого міста. Тут всі кажуть: “Тобі ніколи не даси твоїх сорока років!”». «Це не від того, як ти виглядаєш, – приземляє мене, – а від того, як ти поводишся. Зав’язуй дуріти на людях».

Людина поводиться невідповідно до наших очікувань, як мусить жити хтось певного віку. Це свідчить, що звичні описи для фаз життєвого циклу – дитинство, юність, зрілість, старість – тут не працюють. А паралельно в цей час відбуваються ще цікавіші процеси. Серед переваг дитинства (переважно уявних) ми чітко бачимо здатність спонтанно діяти під впливом емоцій і отримувати від цих дій насолоду. Якщо коротко, то це і є «дуріти». Бо естетика «вічноюних» – це стилізований наїв, дитинність тобто, плюс цілком дорослий зміст. Щось типу атомної бомби, розфарбованої під телепузика.  

Лише протягом останніх років шістдесяти в англійській мові з’явилося купа слів, щоб подрібнити на легкотравні кластери незрозумілу інфантильність у поведінці біографічно дорослої людини. Кажуть, не без того, щоб так – максимально зримо – оформити вікові групи споживання комерційного і культурного продукту. Отже, на початку 60-х виринули «тинейджери» (teenager), років за десять – «молоді дорослі» (young adults), у 80-х – «десь-тридцятилітні» (thirtysomethings), уже в нашому столітті – дітодорослі «кідалти» (kidult; kid+adult) і  нова версія на позначення зрілого підлітка  або незрілого дорослого – adutescent (adult+adolescent). 

Побіжний погляд на ці нові слова (яких потребує мова, щоб описати нові реалі, очевидно) проявить двозначність самої проблеми віку і адекватної віку поведінки.

З одного боку, «зникає» дитинство: біографічні діти швидко дорослішають, зокрема, як споживачі і ретранслятори культури. На початку 80-х з’явилася програмна книжка з розряду «чтиво для самовдосконалення»; вона моментально стала бестселером, і досі ще є популярною – «Зникнення дитинства» Ніла Постмана.

З іншого боку, дитинство триває до безкінечності: біографічні дорослі знімають із себе відповідальність за власне життя (вітання від «генерації Х»).

А тут ще й «бонусна» проблема так званої додаткової зрілості, коли людина після п’ятдесяти різко змінює напрямок свого життя, отримує шанс почати все знову (якщо візьмуся тут перераховувати всі свіженькі книжки і фільми «по темі», потону – та ви їх і без мене добру сотню пригадаєте).

Якась така панічна наша потреба чітко відокремити «дитину» від «дорослого» не має, здається, питомих соціальних підстав. Окрім юридичних, ясно. Але «інфатилів невизначеного віку» закон не передбачає. А є ще й  культурна потреба: визначити той момент, починаючи з якого людина має право на той чи інший вчинок і відповідну його мотивацію. Або уже такого права не має.

Мені здається, це не природні процеси, пов’язані зі страхом старіння, як то кажуть. Либонь, це навіть не стосується високої тривоги перед непевним майбутнім, від котрої в інфантильності рятуються (у дітей специфічне відчуття «прийдешнього завтра», пам’ятаєте?). Це наслідки того, як концепція «обов’язку» поступово, але наполегливо форматується у концепцію «щастя». Мати обов’язок перед кимсь – це і є, де факто, зрілість. Бути щасливим, бодай прагнути щастя – це, здається, нинішнє домагання зрілості. От і спробуй ці дві концепції поєднати, не впадаючи в «універсальне» вигадане щасливе дитинство.  

Ежи Гротовський описує в одному зі своїх програмних текстів щодо роботи театрального режисера з актором ідеальний, як на мене, психологічний стан. Ідеальний не в сенсі «комфортний», а в значенні «продуктивний». Даруйте за розлогу цитату, воно того варте: «Процес, про який мені йдеться, хоч і пов'язаний із концентрацією, довірою, розкриттям і викриттям себе, майже само-розчиненням в акторському ремеслі, все ж не є добровільним. Він пов'язаний зі станом пасивності (пасивної готовності до реалізації активної партитури), з психологічним станом, в якому актор не “хоче це зробити”, а відмовляється від того, щоб “цього не робити” (відмовляється від бездіяльності)». Гротовський каже, що такому не можна навчити, але до такого можна спонукати. Можна отож довести людину до фізичного відчуття, коли її активність – це всього лише момент усвідомлення її ж пасивності. Можна отож змусити людину осягнути: дія – це результативна бездіяльність. Або, як каже уже наш класик (почасти саркастично, але переконливо), «виживуть тільки ліниві і ніжні»

Ви знаєте, що існує офіційний тест на зрілість? Відповідно до цих трьох критеріїв проводить статистичний аналіз, наприклад, Британська Рада економічного розвідку. Пункт перший – здобута освіта. Другий – фінансова незалежність. Третій – окреме житло. Значить, кар’єра, нова небатьківська родина, своя хата. (Про «посадити дерево» забули!). Прикметно, ці три критерії радше працюють, коли не підтверджуються. Не та людина зріла, яка закінчила школу, знайшла роботу і з’їхала від батьків. Але людина точно незріла, якщо вона цього не зробила. 

Комплекс Пітера Пена. Часто вживаємо цю описову формулу, останні років двадцять – дуже часто. Чи треба говорити, що до практичної психології вона стосунку не має – не закріплена у жодному списку особистісних розладів. Книжку Баррі, між тим, варто перечитувати. Дитинство як таке європейська література винайшла не так давно – Руссо сильно допоміг. До того дитина була маленьким дорослим без всяких специфічних ознак і властивостей. Аж пройшло не так багато часу, і з’явився симпатичний Пітер. Який поводиться цілком як дорослий, до речі. Утримує свою хлопчачу родину, воює і вбиває (кар’єра типу), живе без батьків – тест Британської Ради пройшов би. Але при цьому дорослішати «офіційно» не збирається.  

Для мене це все – сигнал про втому. Неймовірну втому від того, що нам делегують, нав’язують, рекомендують, приписують однозначність у всьому. У паспортному віці. У реакції оточуючих на твій біографічний вік. У власній реакції на свою і чужу неадекватну вікові поведінку.

Не знаю, як ви, а я посміхаюся кислотним футболкам із «хело кіті» 58-го розміру. І помаранчевим кедам 43-го розміру, які блимають при ходьбі зеленими і червоними вогниками. Вмикаю перед сном мультик про співаючих тролів. І шукаю по мудрих Оксфордських словниках нове слово на позначення тих лінивих і ніжних, що виживуть, не звертаючи на свій поважний паспортний вік.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments