Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Погляд впритул у позичені в сірка очі

9 липня, 2018 - 10:16

Пережили чергову повню. Повний місяць вам теж заважає спати? І ви теж у скуйовджених простирадлах раптом надибуєте якісь соромні пекучі спогади, про які б уже воліли і не пам’ятати? А й правда! Як можна було бути такою дурою? Нащо я це зробила? Пощо таке сказала? А треба ж було просто..

Було, приїхала колись у відрядження в Грузію. В перший же вечір отримала повідомлення, котре тут же розбило мені серце, і кожний осколок ятрив до крові. Драма, понімаєте. Вийшла з гестхаузу в сад. Гроза в горах! Стою в садку під мандариновим деревом. Бугристі смарагдові плоди, по який стікають важкі краплі. Злива! Грім! Намагаюся підкурити вмить-вологу цигарку. Захлинаюся димом. Плачу. Дощова вода стікає обличчям. На обрії – гори, які виринають із кожною блискавкою. Глупа ніч в чужій країни. Ридаю. І тут на мить приходить думка: «Капєц як красіво!!! Як в кіно!!!». Ясно що тут же починаю реготати, і за п’ять хвилин мої уламки серця гріються під гарячим душем і п’ють кефір. І я би воліла тут стримано повідомити: «Ах які юні ми були». Але мені було тоді 35-ь, і зміст того повідомлення я і досі не готова озвучити вголос.

Соромно, так соромно. І той сон, який має допомогти все це забути, не йде і не йде. І світло, як вдень, і все видно занадто яскраво.

«Сон про Армагеддон», так зветься одне з оповідань Герберта Уеллса – наївне, просте і психологічно глибоке. Ситуація ясна: відбувається Страшний Суд, всі стали в чергу і чекають моменту, коли зможуть пану Богу покаятися в своїй найлютіших гріхах. Обдумують і готують переконливі промови. Тут є Ахав, Дарвін, Генріх VІІІ; всім, кажуть, є, що закинути на тому суді. І вони починають сповідуватися у найстрашніших своїх гріхах: я був сатрапом, я був убивцею, я оволодів половиною світу, я був гордим, хтивим, злим. І тоді Господь піднімає їх на долоні і щось тихо шепоче. Озвучує найпотаємніший спогад, либонь, вочевиднює самий глибокий сором. І ці великі мужі ховаються швидко у рукав Бога, аби ніхто не був самовидцем їхнього стиду.

Тонкий і прекрасний текст про сором як шкоду за скоєне. Чи ця оповідка взагалі не про шкоду?

В тому «Сні» мені зараз головне інше. Те, чого ми соромимося, – не факт, що є гріхом і найстрашнішим нашим вчинком. Здебільшого навпаки – це дурниці і дрібниці, які мають здатності не затримуватися в пам’яті надовго і які нам треба нагадати, щоб знову пережити супровідний стид. Друге: момент переживання глибокого сорому передбачає наявність свідків, навіть якщо уникаємо їх, навіть якщо беремося самі собі бути свідками. І нарешті: хто має право нагадувати нам про наші стидні помилки? Оповідання ж невипадково є візією, сном, не Бог його навіяв, а сам розповідач собі снить.   

Є така хвороба – не психічна, а суто фізіологічна, зветься гіпертимезія. Це надрозвинута пам'ять. Не спішіть заздрити, болячка на рідкість паскудна. І нечасті хворі на неї закінчують або в психіатричних лікарнях із затяжними депресіями, або у зашморгу (добровільно). Справа в тому, що це не просто суперпам'ять, а виняткова автобіографічна пам'ять. Людина чітко і яскраво пам’ятає кожен момент і кожну деталь свого (!) життя. Уявіть, кожну-кожнісіньку деталь.

І тут підключається ще наше, суто людське щодо роботи спогаду. Якщо я вас спитаю зараз щось абсолютно нейтральне, скажімо, «А яким був ваш перший поцілунок?», то дев’ять із десяти спогадів будуть травматичними.  Коли ми щось пригадуємо через вольовий акт, то це буде поганий спогад: добре простимульована пам'ять видає негатив. Дев’ять із десяти спогадів будуть супроводжуватися соромом за скоєне чи пасивно пережите. Гіпертимезія працює не як мимовільне здування, а саме як вольове пригадування.  Все життя до дрібничок ти пам’ятаєш позорні дурниці, які з тобою сталися. Зашморг чи дурка – такі наслідки не дивують уже, чи не так? 

Якщо сором не є жалем і шкодуванням, то може він – спокута і передчуття у майбутньому. Тільки про яке майбуття йдеться, якщо Страшний Суд уже відбувся?

Десь читала таке, що зараз на планеті живе більше людей, ніж за весь час існування людства на ній померло. І подумала про постапокаліптичні сюжеті, вигадувати які культура почала ще до моменту появи письма, либонь. І скільки уже таких історій нам розказали! Трапляється якась екологічна чи техногенна катастрофа, в який уціліла купка з кількасот людей, і вони тепер відроджують (або ні) життя на землі. Завжди дієві жахалки.

Ці історії такі популярні і такі звабні, бо вони взаємодіють не з нашим страхом перед майбутнім. Вони кореспондують із нашим страхом перед минулим. Протягом історії людства ми послідовно і вперто втрачаємо свою індивідуальність. Уявіть собі такі-от зали очікування Страшного Суду, де ХХ століття та ХХІ-е  (чого вже там!) будуть вщерть набиті однотипними персонажами в однакових кросівках і з однаковими зачісками, і з подібними біографіями та типовими селфі в інстаграмі. І малу кімнатку з неандертальцями, наприклад, що от-от опанували кам’яний ніж і яких зжер шаблезубий тигр. Порівняння не на корись (пост)сучасної людини: скучно живемо – скучно помираємо. А в постапокаліптиці ніхто ж себе не уявляє напіврозкладеним трупом на вулиці, а тільки – серед тих обраних, що вижили дивом, серед унікальних.

Нас лякає те, наскільки нас нині багато, схожих один на одного. Нас лякає те, що нам передувала порівняна обмаль людей-з-цікавим-життям, виняткових гранично (ну бо померлі вчасно, тому і унікальні). Поштучні мерці-велетні і мільярди типових живих-карликів.           

Чого найбільше соромляться люди? Зазичай тих ситуацій, в яких ми виглядали не такими розумними, не таким дотепними, не такими красивими, чутливими і добрими, якими є зазвичай, а точніше – якими зазвичай собі здаємося.

От я цими безсонними ночами, скажімо, мучительно згадувала, як втратила свідомість перед чоловіком, який мене не кохав, бо була щаслива його бачити. І як невдало пожартувала, й у іншомовного співрозмовника склалося враження про мене як про расистку. І як раптом серед захопливої бесіди зрозуміла, що людині смертельно зі мною нудно. Кажуть, що причиною таких от стидних спогадів є ситуації, в яких ми не відповідаємо очікуванням. Уже як наслідки цього – сором від нерозділеного кохання чи сором від соціальної ізоляції. Про чиї очікування вони всі говорять? Наші очікування чи від нас?

Давайте експеримент. Два ваші найсоромніші випадки-спогади. Від якого з них  болісніше нині? Від того, який тільки вам належить, чи від того, що ви його маєте з ким розділити? Питання не в причині і не в страхах, либонь. А якраз у свідках і довірі до них. Ми, такі сильні, яких бачили такими слабкими, ми, такі «поштучні», яких купували оптом; це ще треба вміти пережити. В безжальному світлі повні.

А може сором – це про те, що доведеться таки за все сплачувати, бодай своїми безсонними ночами?   

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments