Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Повість про три міста

«18-22.08.2017»
22 серпня, 2017 - 19:47

Усі вже звикли якось, що російський президент їздить на рибалку до Туви, а поговорити про історію — до Криму. Голий президентський торс і задушевні розмови про минулі перемоги лишень і користуються незмінним інтересом у росіян, а отже, як зазначають експерти, вони й стануть головними елементами його передвиборчої стратегії. Що ближче березень 2018 року, то частіше Путін ловитиме електоральну рибку в каламутних водах історичного минулого, намагаючись нашкрябати рекордну кількість голосів і явку по засіках чужих перемог. Та й перше сите десятиліття його правління саме вже давно стало лише спогадом, історією, ностальгією, що віддає духом благополуччя часів СРСР, які канули в Лету. Окупація Криму поставила жирний хрест на нафтогазовому достатку, і витягнутий з нафталіну хрест Володимира, здобутий ним у Севастополі-Херсонесі, покликаний кремлівськими політтехнологами виправдати в очах росіян ціну, яку вони вже заплатили за цю анексію і яку їм ще належить заплатити.

«Історія повторюється», — вже багато років тільки й твердять путінські пропагандисти. Однаковою мірою кисельовське «можемо повторити» стосується не лише погроз Парижу й Берліну, а й внутрішньої політики. «Після хрещення князя Володимира розпочалося зміцнення централізованої Російської держави», — сказав на зустрічі з «представниками громадськості, діячами науки і культури» окупованого Криму і Севастополя Володимир Путін, передусім маючи на увазі не тисячолітньої давнини минуле, а власне, унаслідок анексії Севастополя і Криму, «зміцнення централізованої Російської держави» — тут і зараз. На відміну від епохи першого Володимира, сьогодні йдеться не про модернізацію країни, не про запозичення передових політичних, культурних, економічних досягнень, а про консервацію російської політичної системи, про банальну концентрацію влади, про ізоляцію замість відкритості світу, — як у словах Путіна, про щось прямо протилежне тому, що стало наслідком хрещення Володимира і його війська в Херсонесі тисячу років тому.

Як будь-який дилетант, хоч би до якого далекого минулого звертався Путін, він бачить там лише сьогоднішню Росію: «Спільний ринок, це спільна мова, це віра спільна і влада князя. Ось чотири головні складові, які привели, власне кажучи, ...до створення, по суті, російської нації як такої». Лише дилетант міг би, як Путін, виявити в Русі часів правління Рюриковичів, де товарно-грошові відносини лише зароджувалися, «спільний ринок». Наявність спільної мови спростовується навіть не українськими (зважаючи на фрагментарність мовного матеріалу), а передусім російськими вченими на виключно багатому матеріалі новгородських берестяних грамот. Що ж до спільної віри і навіть одного монарха (це останнє сталося лише одного дня під час правління самого Володимира, на практиці ж Русь — це правління не одного князя, а всіх представників княжого роду, що надзвичайно розмножився), ці два останні чинники не привели до створення нації (навіть тут не сперечатимемося, руською чи російською нам її називати), без винятку, в жодній з відомих нам середньовічних держав.

Та недозволенна вольність, з якою Путін поводиться з історією, наводить на паралель не з образом Володимира-хрестителя, але з Володимиром-язичником, який, згідно з літописним переказом, поглумився над половецькою княжною Рогнідою на очах у її матері та батька. Утім, муза історії Кліо все стерпить, вона знала й гірші часи. А цілком задоволений собою насильник одразу ж вирушив із Севастополя до Євпаторії в молодіжний табір «Таврида», щоб повідати хлопцям і дівчатам про свою любов до композитора Шуберта, в якого, за його словами, «не складалися стосунки з жінками, він пішов у професійне середовище, захворів на погану хворобу й помер». Це певною мірою пояснило, чому російський президент вважає за краще слухати твори Шуберта в обробці Ліста, — явно, аби убезпечити себе, якщо вже Путін прийняв черевний тиф, від якого помер австрійський композитор, за венеричну хворобу. «Франц Шуберт, вигляд ззаду» — історичний портрет у російського президента вийшов у тому ж стилі, що й  зображення кота його авторства, яке стало вже відомим.

Приблизно з тією ж часткою іронії, як до анекдота з душком, слід ставитися й до решти висловлювань Володимира Путіна на історичну тематику, хоч би з яким серйозним наміром чи виглядом він їх виголошував. Які вже архітектурні проекти не пропонував росіянам російський президент: Третій Рим, Другий Єрусалим, тепер ось Нова Мекка, на яку він пообіцяв перетворити Севастополь під час цього свого візиту. Не має значення, який сенс вкладає в цю гучну назву Путін. Розвиток туризму (у сенсі «туристична Мекка») явно не приваблює севастопольців, якщо ще 22 липня 2014 р. міська рада звернулася до російської влади з проханням повернути містові радянських часів статус закритого для приїжджих, та й самі росіяни дедалі менше поспішають відпочивати в Криму. Так само, як і навряд чи хтось із росіян почує в цій пропозиції гірке відсилання до зневоднення Криму, який під керівництвом окупантів загрожує перетворитися на нову Аравійську пустелю. Хоч би яка благопристойна, й не дуже, дурість злітала з президентських вуст, головне, в Путіна є вдячний слухач і глядач — йому сходить з рук вже третя спроба обману, тоді як Остапа Бендера побили вже за першу його розповідь про Нові Васюки. Третій Рим, Другий Єрусалим, Нова Мекка — не лише історія, а й сам російський президент повторюється. Схоже, у спічрайтерів Путіна скінчуються оригінальні ідеї, доводиться вносити косметичні правки до одного й того ж вже десятки разів читаного тексту.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments