Про уражену гордість убивць
«09-22.11.2018»
Усього одного тижня вистачило, щоб ініціатива «Патріотичної платформи Єдиної Росії» пройшла шлях до офіційно схваленого на парламентських слуханнях проекту заяви. «Державна дума вважає за необхідне визнати не відповідним принципам історичної справедливості моральне та політичне засудження рішення про введення радянських військ до Афганістану в грудні 1979 року, висвітлене в постанові З’їзду народних депутатів СРСР від 24 грудня 1989 року». Із прийняттям самої заяви Державна дума Росії вирішила поки не квапитися, маючи намір приурочити її до 30-річчя з дня виведення «обмеженого контингенту» радянських військ з Афганістану, що виповнюється 15 лютого 2019 року.
Про яку постанову З’їзду народних депутатів СРСР ідеться. 24 грудня 1989 року З’їзд народних депутатів СРСР ухвалив три дуже важливі щодо відновлення історичної справедливості постанови. Перша, про неї ми і сьогодні згадуємо найчастіше, була присвячена політичній і правовій оцінці Угоди про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом 1939 року. Оскільки це питання стосувалося порівняно найвіддаленішого від З’їзду народних депутатів СРСР часу та тісно пов’язаного з політикою СРСР на розрядку військового та політичного протистояння із Заходом, ця постанова була не лише найбільш просторовою, а й найбільш безкомпромісною в оцінках цього протиправного акту, а також ролі радянського уряду й особисто Сталіна в його підготовці та підписанні. Друга постанова стосувалася трагічних подій 9 квітня 1989 року в Тбілісі, коли розгін військами мирної демонстрації обернувся десятками жертв. Тут обмежилися загальними словами засудження, і, більш ніж за півроку після того, пообіцяли розслідування, сподіваючись зупинити цим курс грузинської еліти, що позначився як наслідок цього варварського злочину, на вихід із СРСР.
Третя постанова З’їзду народних депутатів СРСР від 24 грудня 1989 року стосувалася оцінки Афганської війни, що завершилася лише кілька місяців тому. Так вийшло, що це найкоротший із цих трьох документів. Напевне, тому що після виведення радянських військ з Афганістану, якщо не брати до уваги самотньо волаючого у залі засідань про справедливість і вдячність військовим злочинцям академіка Андрія Дмитровича Сахарова, з реальних гравців радянської та міжнародної політичної сцени ці питання вже не цікавили нікого. Тому, у формально присвяченому політичній оцінці введення радянських військ до Афганістану документі самої оцінки торкалася лише одна фраза: «рішення про введення радянських військ до Афганістану 1979 року... заслуговує на моральне та політичне засудження». Це все. Останній документ, який начебто був покликаний засудити найбільш варварське із злочинів брежнєвських часів, був присвячений врегулюванню в майбутній Конституції питання використання збройних сил за кордоном, а також соціальному захисту ветеранів.
Напевно таким був би вирок Нюрнберзького трибуналу, якби його здійснювали колишні нацисти, що переодягнулися в цивільне. Не були названі імена відповідальних за повалення законного уряду Афганістану — фактично, низку кривавих військових переворотів, імена відповідальних за злочинне рішення розв’язати війну, не були названі імена винних у загибелі мільйонів мирних афганців — жахливих злочинів, коли знищувалися мирні жителі десятків, сотень сіл, фактично за геноцид афганського народу. Не було сказано жодного слова і про намір у майбутньому почати розслідування та покарати винних. Замість реального засудження — гарантія безкарності. Справді, нехай і запізно, саме час говорити, ні, кричати! про відновлення історичної справедливості, щоправда, в сенсі абсолютно протилежному, ніж той, який укладає сьогодні в проект своєї заяви нинішня Державна дума Росії.
Безкарність народжує амнезію та відчуття вседозволеності. Йдеться, звичайно, не про рядових солдатів тієї далекої війни, які виконуючи присягу та наказ, стали заручниками беззаконних властей своєї країни, заплативши своїм життям та здоров’ям, у більшості своїй і сьогодні переживаючи жахи тієї нелюдяної війни. Втім, і тут відсутність правової оцінки злочинних наказів, військових злочинів, здійснених в Афганістані радянськими військами вже через декілька місяців після виведення обернулося їх повторенням у конфліктах уже на території СРСР. І це стало традицією, продовження якої ми спостерігаємо і сьогодні в діях збройних сил Росії на території Грузії, Сирії, України.
Отже, проект заяви Державної думи Росії, він не про Афганську війну. «Рішення про введення обмеженого контингенту радянських військ до Афганістану ухвалювалося в грудні 1979 року згідно з Угодою про дружбу, добросусідство та співпрацю між Радянським Союзом і Демократичною Республікою Афганістаном з урахуванням прохань афганського керівництва, що неодноразово надходили, про пряме радянське втручання в конфлікт». Про яку Угоду, про який законний уряд Афганістану 1979 року могло йтися?! Не кажучи вже про тему, що неодноразово лунала під час обговорення в залі, загрози появи 1979 року в Афганістані військових баз США!
Слушне слово, хто збирався запропонувати американцям побудувати військові бази в Афганістані та заявляв, що «в Коране ніде не сказано, що Аллах проти комунізму», повалений військовими на чолі з «червоним принцом» Даудом король Захір-шах, радянські агенти-путчисти Таракі та Кармаль, або кремлівський маріонетка Наджібулла, що прийшов до влади на багнетах окупантів? Ні, звичайно ж, тут ідеться про Асада, про «законного президента України» Віктора Януковича, про «рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим»... зазираючи в майбутнє, про головнокомандувача збройними силами Лівії маршала Халіфа Хафтара.
Насправді, це заява Держдуми Росії про сьогоднішні розв’язані Росією війни, і про ті війни, які Росія ще тільки збирається розв’язати. А постанова З’їзду народних депутатів СРСР про політичну оцінку вторгнення радянських військ до Афганістану — лише інформаційний привід, щоб ще раз нагадати, що подібні злочини залишилися непокараними. То чом би їх не повторити. І знову. І знову...
