Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Про висоту українського неба

22 липня, 2013 - 14:56

Райнер Марія Рільке, перебуваючи у храмах Києва, не раз відгукнувся про них у своїх творах, зокрема в «Книзі годин». Суть висловлювань у тому, що божественне замикають у стінах. Хтозна, так воно чи ні. Ми захоплюємось речима, але ж сакральним! Як писав Сергій Борисович Кримський: «Є мудрість, яка в голові — «Логос»; є мудрість, яка в бутті, в речах — це «Софія». І тому греки дійшли висновку, що світ — це книга. Світ читається, як ми читаємо книгу». І це вже не фетиш, а одухотворення, безперервна реінкарнація, що заповнює внутрішній світ того, хто з відкритою душею заходить до храму.

«Будинок митрополита» з облицьованими кахлями на грубах, ікони XVI-XVIIIст., цикл світських фресок, мозаїк – усе має свій гармонійний контекст. У своєму матеріалі «Ефект високого неба» Сергій Борисович написав:«Тут світло всюдисуще, тобто божественне світло. Воно побудоване так — мозаїка, смальта, кубики під різними кутами розсіюють світло, внутрішнє світіння відбувається. Зовсім унікальне світіння. Аналогів такого образу Божої Матері не збереглося».

І сакральність відчув, мабуть, кожен із нас. Ми довго стояли на другому поверсі Софійського собору, загадково вдивляючись в образ Оранти, знов і знов переглядаючи фрески. Приблизно 5 хвилин можна було спостерігати мовчазну компанію у складі семи людей, які віддали погляд і думки святим стінам.

Крокувати історичними сходами, розглядати предковічні графіті, а потім згадувати Остапа Вересая, почувши біля собору щирий спів під акомпанемент кобзи – задля цього (що називається “отримання естетичного задоволення”) варто приходити в такі місця. Аби вдихнути аромат інакшості серед буденної метушливої реальності. Ненадовго, але глибинно.

Ось, які емоції виникли у «школярів» після прогулянки:

Марія Прокопенко, Донецький національний університет:

Обожнюю золотаві марки із зображенням Софії Київської, і була щаслива нарешті побачити цю красу зсередини. Мене вразили мозаїки та фрески собору, чудові керамічні плиточки у митрополичому домі, а ще постійно хотілось торкатись стін, яким майже тисяча років. І найголовніше: у Софії мені вдалось побороти страх висоти, коли все-таки видерлась на верхній ярус дзвіниці собору.

До речі, у Софійському соборі дуже затишно, вражає розмаїття кольорів, а у дзвіниці навпаки – шалений вітер та бліді білі стіни. У соборі людина залишається сам на сам із собою, занурюється у думки, а на дзвіниці оточена  безліччю облич та вікон Києва. І ця «єдність протилежностей» двох споруд одного комплексу зачаровує фантастично!

Наталія Понеділок, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара:

Загальні враження можна вмістити у трьох словах: стомлена, але задоволена.
Якщо казати конкретно про Софію Київську, побувала там втретє лише за це літо, але з усіх ракурсів побачила її вперше, про що не шкодую. Побачене не вперше наштовхнуло на думку, що у християнській країні, де заохочувалось не багатство, а допомога ближнім, найвидатнішими та найяскравішими пам’ятками є церковні та храмові споруди. Можливо, ті розкоші будинку митрополита і є гарними сьогодні, та чи дійсно вони були такими необхідними тоді? Не знаю.
Вразили численні мозаїки та фрески у храмі. Мабуть, я вперше усвідомила, які вони старі. На картинках не побачиш цього. Не можу збагнути, як від відносно неестетичного язичництва люди так швидко перейшли до такого витонченого і працемісткого мистецтва.

Учора пролунала думка, що якість будь-якої подібної поїздки залежить не від місця призначення або часу, а від людей, з якими ти все це робиш. І ця подорож, власне, не стала винятком. Найприємнішими були не всі ті фрески, а живе спілкування з неймовірно розумними та цікавими людьми. Дякую Вам!

Чимало митців занурювались усією своєю духовністю до цієї сакральності. Ось, як відгукується письменниця Віра Адольфівна Беєр про враження Анни Ахматової, викликані відвідуванням Софії Київської 1907-го року: «Київська весна. Сині сутінки. Над площею густо, повільно розноситься благовіст. Хочеться зайти до древнього храму св. Софії, але я ж належу до «передових» і до церкви мені не личить ходити. Спокуса надто велика. (…) Зліва в темній прибудові вимальовується знайомий своєрідний профіль. Це Аня Горенко. Вона стоїть нерухомо, тонка, струнка, напружена. Погляд спрямований уперед. Вона нікого не бачить, не чує. Здається, що вона й не дихає. Стримую своє початкове бажання окликнути її. Відчуваю, що заважати їй не можна. В голові знову виникають думки: «Яка дивна Горенко. Яка вона своєрідна». Я виходжу із церкви. Горенко лишається і зливається зі старовинним храмом».

Мабуть, за таких умов отримуєш свободу. Коли ми були на найвищому ярусі 76-метрової барокової дзвіниці Софіївського монастиря, вразила не просто дивовижна панорама Києва. Люди, неймовірно дрібні, супроти справді «високого неба», такого глибочезного і величного! А що ми у порівнянні з цією прекрасною стихією? Кожен зі своїм маленьким життям… А які різноманітні Всесвіти всередині! І кожного поєднує Оранта, оберігаючи ввесь Київ, а з ним – всю Україну!

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments