Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Про вибір співрозмовників

Російський телевізор виробляє не ідеї, а відчуття: ненависті, злості, а також «національного приниження» та його зворотної сторони — відчуття імперської переваги
11 липня, 2019 - 20:20
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Телеведучий Дмитро Кисельов 7.07.2019 у своїй програмі анонсував телеміст між Україною та Росією, який повинен був відбутися 12.07.2019. З російської сторони в проекті бере участь телеканал «Росія — 24», з української — NewsOne. Як ведучі мали бути: від Росії — Андрій Малахов, від України — Василь Голованов. «Треба поговорити», — зі своєю фірмовою багатозначністю презентував ідею Дмитро Кисельов і послався на досвід телемостів СРСР — США в 80-х роках минулого століття.

Кисельов марно вдався до цієї аналогії щодо радянсько-американських телемостів у період перебудови. Важко знайти переконливіший приклад для того, щоб довести неприйнятність проведення російсько-українського телемосту в даний момент часу і в запропонованому форматі. Телемости СРСР — США проводилися в період завершення холодної війни (тоді здавалося — остаточного) і з радянського боку були наслідком політики «нового мислення», що втілювалася Горбачовим—Яковлєвим. Американці з цікавістю, симпатією і деяким здивуванням спостерігали за тим, що їм відкрилося, коли з сьомої частини суші стала поступово сповзати «залізна завіса», і з’ясувалося не лише те, що в «СРСР немає сексу», а й що у Верховній Раді СРСР представлені в основному робітники (так було заявлено на одному з телемостів), а радянські громадяни з подивом довідалися, що в конгресі США питання законодавства вирішують головним чином чомусь юристи.

Сьогоднішня політика Путіна має прямо протилежний вектор і направлена на організацію провокацій і протистояння Заходу. Ідею проведення телемосту Росія—Україна в умовах окупації Криму та російської агресії в Донбасі точніше було б порівняти з пропозицією організувати телеміст Німеччина — СРСР у період 1941—1945 років, організаторами якого виступали б, наприклад, міністр пропаганди Йозеф Геббельс і начальник Радінформбюро Олександр Щербаков. Вести такий чудовий телеміст могли б Юліус Штрейхер з Юрієм Левітаном. При всій непорівнянності масштабів нинішньої російської агресії щодо України з Другою світовою війною точок зіткнення в України з путінською Росією сьогодні не більше, ніж в учасників Антигітлерівської коаліції з Третім рейхом.

Після цілком передбачуваної реакції української влади не запізнилася також передбачувана реакція російського телевізора та преси. Всі прокремлівські медіаресурси в діапазоні від «Московського комсомольця» до «Рамблера» і «Комсомольської правди» дружно «включили дурня» і з щирим подивом і обуренням стали жалкувати про те, що Україна «упустила шанс на встановлення миру». У програмі телеканалу «Росія-1» на 12.07.2019 о 18.00 написано: «Треба поговорити». В анотації до цієї програми сказано, що через те, що українська сторона відмінила свою участь, «ВГТРК запросила російських і українських учасників — тих, хто планував брати участь у телемості, — в студію телеканалу «Росія» в Москві». Важко сказати, чим ця програма відрізнятиметься від традиційних шоу ненависті, в які запрошують спеціальних «українців за викликом» для того, щоб показати, які вони безглузді та смішні, й на їхньому фоні продемонструвати велич і вічну правоту Росії.

Приклад такого шоу вкотре був наданий росіянам 10.07.2019, коли Скабєєва з Поповим у програмі «60 хвилин» якраз обговорювали Україну та телеміст, що не відбувся.

Робота медіакритика вимагає багатогодинних переглядів російського телевізора, під час яких я переконався в неспроможності ідеї президента України Володимира Зеленського створити російськомовний український телеканал для протистояння російській «пропаганді». У путінській Росії немає державної пропаганди, оскільки немає ідеології, тобто системи ідей, що описують привабливий для більшості образ майбутнього. Російський телевізор виробляє не ідеї, а відчуття: ненависті, злості, а також «національного приниження» і його зворотної сторони — відчуття імперської переваги. Протистояти відчуттям за допомогою ідей безглуздо. Тому замість серйозного російськомовного телеканала було б правильно використовувати той продукт, який виробляє російський телевізор. Його треба просто трохи підправити за допомогою включення двох елементів: закадрового сміху та невеликого коментаря.

Як це можна зробити, покажу на прикладі програми «60 хвилин» від 10.07.2019. Отже...

«Політолог» Володимир Корнілов, звертаючись до присутніх у студії громадян України, обурюється:  «Чому ви можете говорити в студії російського телебачення, а мені виступати на українських телеканалах не можна?!» У відповідь на запитання, чом би йому не спробувати приїхати до України і виступити там на будь-якому з безлічі проросійських телеканалів, «політолог» Корнілов дістав деякий прямокутний предмет і, трясучи ним, закричав: «А ви вважаєте, що мене ось із цим паспортом «ДНР» пустять до України?!»

Тут треба негайно включити ЗАКАДРОВИЙ СМІХ, після чого на екрані повинна з’явитися людина в білому халаті, яка заспокійливим жестом, протираючи пенсне, пояснить пацієнтові Корнілову, що при перетині державного кордону України не слід пред’являти фантики від цукерок, сірникові етикетки, магнітики на холодильник, а також інші предмети настільки ж мало придатні для ідентифікації особи, як і папірець, виданий терористами самозваної «держави».

Після чого можна знову повернутися до студії «Росія-1» і показати, як ведучий Попов обурено кричить: «Назвіть хоч одного експерта, який дотримується російських державних поглядів і виступає на українському телебаченні!»

Тут знову не обійтися без врізання ЗАКАДРОВОГО СМІХУ, а потім той же лікар в пенсне пояснить пацієнтові Попову, що в Україні як мінімум три провідні інформаційні телеканали контролюються путінським кумом Медведчуком, погляди якого ні на міліметр не відрізняються від кремлівських, а сам Медведчук з’являється  в українських ЗМІ не менш часто, ніж будь-який інший український політик. Після чого можна знову включити «60 хвилин» і показати, як щаслива четвірка представників проросійської «Опозиційної платформи — За життя» у складі все того ж Медведчука, Рабіновича, Бойка та Козака звітувала телеканалу «Росія-1» про те, як вони зустрілися з очільником  уряду РФ Дмитром Медведєвим, з яким у них вочевидь немає жодних розбіжностей, як і з його начальником Путіним.

Утім, вважаю, що в оточенні президента України Володимира Зеленського є більш умілі та більш фахові виробники комедійних шоу, ніж такий дилетант, як автор цієї статті, і вони зуміють змусити всю Україну, а вслід за нею і весь світ, а поміж усіх і росіян, сміятися над тим, що відбувається в російському телевізорі та російській владі.

Що ж до телемосту, що не відбувся, то немає а ні найменших сумнівів, що це спочатку замислювалося як провокація. Оскільки у жодної нормальної людини не могла виникнути думка, що в українському ефірі може виникнути продукція російського телеканалу, мовлення якого в Україні заборонене. Інтерес російських провокаторів зрозумілий. Щодо учасників провокації з українського боку, то їх теж можна зрозуміти: чого лише не зробиш заради скандалу перед виборами.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments