Про Юнґера, війну сторічної давності, війну сьогоднішню і знищення
У чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» вийшла книжка німецького письменника, військового й політичного діяча Ернста Юнґера «У сталевих грозах». Українською її блискуче переклав Юрко Прохасько. Ернст Юнґер прожив більше століття (1895-1998), тому за його творами можна укласти собі панорамне бачення минулих ста років: він був активним учасником Першої світової, захоплювався ідеями Гітлера, воював у Другій світовій, потім пережив відбудову Німеччини, розкаявся, писав, став християнським демократом і знову громадсько-політичним діячем, справжнім німецьким моральним авторитетом у 80-90-х. За його еволюцією – а часом і деградацією – можна стежити і за Німеччиною.
Книжка «У сталевих грозах» ‒ документальний опис участі автора у Першій світовій. Здавалося б, чи актуальна вона зараз, коли стільки води стекло, коли все змінилося? Мені теж спочатку здавалося, що в нинішній Україні така проза радше не створюватиме ґрунту для алюзій із Сходом. Але ось вам цитата, в якій автор описує відступ своєї армії у Франції: «Села, які ми проходили на марші, набули вигляду великих божевілень. Роти в повному складі валили й зносили мури або ж сиділи на дахах і товкли дахівку. Дерева валили, шиби трощили; довкола велетенських румовищ здіймалися хмари пилу й куряви. Всюди сновигали люди в залишених мешканцями костюмах та жіночому вбранні, з циліндрами на голові. З нищівною кмітливістю вони вираховували головні сволоки будинків, обмотували їх линвами й під розмірені крики смикали дроти, доки ті не валилися з гуркотом. Інші вимахували велетенськими молотами й трощили все, що траплялося на шляху – від вазонів на підвіконнях до кунштовної скляної конструкції зимового саду.
Аж до самої лінії Зіґфрида всі села перетворилися на купи розвалин, всі дерева вирубані, всі вулиці заміновані, всі криниці отруєні, на всіх річках зруйновані дамби, всі пивниці підірвані або нашпиґовані захованими в них бомбами, всі рейки відгвинчені, всі телефонні проводи зірвані, все займисте спалене; словом, край, який лежав в очікуванні ворога, ми перетворювали на пустелю» (с.139-140).
Коли читаєш ці рядки, душа ціпеніє: для чого люди вигадали війну? Чому потрібно десятиліттями будувати, щоб потім достоту все знищити за якихось кілька годин? Невже люди так нічому й не навчилися? Друга світова війна показала, що зовсім ні – навпаки, стали ще дурнішими. Після Другої світової, після атомних бомбардувань Хіросіми й Нагасакі, у час, коли купа держав мають ядерну зброю, розв’язувати ще одну війну – самовбивче глупство. Але, втім, зроду-віку серед людського населення Землі знаходилися ті, що вели людський рід до погибелі. Одержимі Танатосом, щоб не називати його гірше. Сьогодні людиною, на яку покладається місія знищити людство, є Путін.
То чи актуальний нам нині Юнґер? Безумовно, так. Перш за все, через його чесність – він нічого не приховує, не намагається вдавати із себе добродія чи гуманіста. Був вояком агресора, убивав, знищував. Описує це так само сухо – мовляв, знищили всі села на своєму шляху. Агресори усіх часів однакові. І, мабуть, «У сталевих грозах» варто перечитати у першу чергу мешканцям Донбасу. Можливо, тоді вони зрозуміють, що російська армія й бойовики за них не воюють. Вони просто втілюють самовбивчу місію Танатоса. Після них будуть лише смерть і попелища. Відступаючи колись, вони знищать усе. І всіх. Шкода, що люди не вміють вчитися на чужих помилках – навіть, якщо їх застерігає мудрий і щирий оповідач Ернст Юнґер.
