Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Проклятий Федорець: Iсторія однієї автокефалії, яка не відбулася

«19.04-03.05.2018»
3 травня, 2018 - 19:26

Сьогодні, коли українське православ’я у багаторічній нерівній боротьбі з Російською православною церквою як ніколи наблизилося до здобуття бажаної автокефалії, важко собі уявити, що вісім із половиною століть тому, навпаки, далеке Залісся прагнуло здобути церковну самостійність від Києва. Ба більше, програло в цій боротьбі. Головними героями цієї старої історії є злий геній української історичної міфології володимирський князь Андрій Юрійович Боголюбський та його протеже ростовський єпископ Федір, що його принизливо називали літописцем «Федорцем».

Розпочну, певно, з пояснення, чому я назвав Боголюбського «злим генієм міфології». Річ у тім, що прижиттєві нещастя цього князя не йдуть ні в які порівняння з посмертними. За гордою, надміру емоційною і немилосердною вдачею князя, як показало дослідження його кісткових останків, стояла травма другого і третього шийних хребців. «Гордий сикамбр» просто фізично не міг схилити свою «вию», але головний наслідок  — безповоротні зміни ендокринної системи, що слугували причиною фатальної запальності, яка наплодила йому за життя чимало ворогів, деякі з яких стали його вбивцями.

Щодо його посмертних лих, то їх причина — наш брат-історик. Починаючи з Василя Татіщева (XVIII століття), російські історики оголосили (кожен зі своєю метою — одні засуджуючи, а інші вихваляючи) Андрія геніальним провісником російського самодержавства. А похід коаліції подніпровских князів, в якому взяли участь і дружини Андрія, що закінчився в наші дні навіть більш відим, ніж обидва татарські, погромом Києва 1169 року, представили як перший свідомий акт процесу перенесення політичного центру Русі з Києва спочатку до Володимира, а потім до Москви. — Так часто трапляється, через століття історичні події далекого минулого легко подати як цілеспрямований і безальтернативний процес формування сьогодення, приписувати діячам минулого погляди і цілі, які поділяєш або з якими борешся ти. Хоч би як там було, українська історіографія критично поставилася до теорії перенесення політичного центру Русі на Північ, проте некритично запозичувала погляд на Андрія Боголюбського як провісника російського імперства. Ба більше, заперечуючи існування Росії мало не до Петра, деякі українські історики і публіцисти без жодної іронії називають похід 1169 року мало не «першою російсько-українською війною». Ось так і вийшло, що Андрій Боголюбський став «злим генієм» української міфології, а Рюрика Ростиславовича (зі смоленської династії), який розорив Київ 1203 року, у нас якщо й згадують, то лише як головного суперника батька Данила Галицького Романа. Припускаю, якби столицею нинішньої Росії став Смоленськ, «злим генієм» української історичної міфології став би він, а не Андрій. — Значення мають не факти з минулого, а сучасний історикам і публіцистам політичний контекст.

Повертаючись до нашої історії про автокефалію церкви ростово-суздальского Залісся, що не відбулася, зазначу все ж, що Андрій справді Київ не любив. У нашій уяві Київ середини ХІІ століття вимальовується тими ж барвами, що й Київ часів Ярослава, тоді як насправді часи його величі спливли слідом за нетривалою політичною єдністю Русі. Розпочалися політичні негаразди — нескінченна вервечка князів на київському столі, боротьба боярських та міських партій, що не лише призводила до численних повстань, а й коштувала життя не одному князеві (з-поміж них, за чутками про отруєння, що потрапили навіть до літопису, і батькові Андрія Юрієві Долгорукому). Якось, 1145 року, київський митрополит Михайло (ІІ) під час свого канонічного візиту до Константинополя склав із себе сан і навідріз відмовився повертатися до неспокійного Києва. Кілька років по тому митрополичий престол залишався вакантним, поки на церковному соборі місцевих єпископів за ініціативи Ізяслава Мстиславовича не обрали митрополитом русина Климента (Клим Смолятич). Розкол церкви Русі, спричинений цим, спонукав константинопольських патріархів до дій, і до Києва все ж нарешті направили (вже не знаю, як його умовили їхати) законно поставленого митрополита грека Костянтина.

До політичних причин зниження ваги Києва додавалися, з погляду княжої влади, й економічні. Якщо за часів Святослава, Володимира, Ярослава левову частку княжих доходів давали військові походи, торгівля і постачання найманців до імператорського двору, у ХІІ столітті дедалі більшої  цінності набувала земля. З погляду князя, дохід це військо — дружина, що більша дружина, то менше князь залежить від місцевих бояр і містян, то більше нових земель він може собі підпорядкувати. Та от біда, ліміт вільних земель довкола Києва був практично вичерпаний, а отже, київському князеві нічим було купувати собі лояльність прибічників. Інша річ, обширні землі на околицях, де внутрішня колонізація лише набирала обертів. У Києві ти міг утриматися кілька місяців або, за успіху, кілька років, а ось на далекій околиці ти міг стати другим Володимиром чи Ярославом. Саме у цьому, а не як провісник московського самодержавства (от би Андрій посміявся, якби його хтось назвав так за життя), Андрій Боголюбський і був першим. Утім, раніше від нього, ще в ХІ столітті, це зрозуміли перемишльсько-подністровські (пізніше галицькі) Ростиславовичі, які втратили права на київський престол.

Саме тому 1155 року Андрій збунтувався проти батька, що сидів тоді в Києві, плюнув на перспективи, які відкривалися, після його смерті посісти в Києві, залишив Вишгород, згідно з пізнішою легендою прихопивши із собою меч святого Бориса (першого святого з Рюриковичів) та ікону Богородиці, пізніше названу Володимирською, і вирушив до далекого Залісся будувати там свій Київ. І він будував. Якщо князі-засновники Володимир і Ярослав у міру свого про нього уявлення (а вони там ніколи не були) копіювали Константинополь, Андрій створював Володимир вже за київськими мірками — із храмом Успіння Богородиці і Золотими воротами. Він не планував перенести політичний центр Русі до Володимира, він створював у далекому Заліссі її копію, — не сучасної йому роздробленої і охопленої усобицями Русі, а держави часів Володимира і Ярослава. Як і Володимир з Ярославом, він розібрався з численною ріднею — звичаї стали м’якшими, і замість смерті вони прийняли вигнання. У походах на волжских болгар він загартував дружину і виховав у нею апетит до військової здобичі. Ну і останньою крапкою в цій спробі створити в далекому Заліссі свою копію Русі Володимира і Ярослава мало стати створення своєї власної залежної безпосередньо від Константинополя, а не від Києва митрополії.

У реалізації цього амбітного завдання знаряддям Андрія став ростовський єпископ Федір. Правильніше, і єпископом бо він, в обхід канонічних правил, став тільки завдяки княжій волі. - І в церковній політиці Андрій Боголюбський вважав за краще спиратися на людей, які повністю залежать від його князівської волі. Повернувшись із Вишгорода, Андрій застав на ростовській - тоді єдиній у Заліссі - кафедрі грека Нестора. Як і всякий грек, передовсім провідник політики Константинополя (у нас би його називали «смотрящий»), Нестор не міг стати однодумцем і соратником князя в задуманих ним перетвореннях. Тому Андрій на третій рік видалив його з кафедри, скориставшись як приводом дискусійним питанням про дотримання посту по середах і п'ятницях. І, хоча Нестор був виправданий київським митрополитом, а пізніше і константинопольським патріархом, Андрій його назад у Ростов так і не пустив. Спершу Андрій зробив ставку на суздальського ігумена Леона. І перший час на єпископській кафедрі той розгорнув бурхливу діяльність, зводячи численні нові храми, нехай для цього і довелося обкласти значними незаконними поборами старі. Втім будівництво нових кам'яних храмів для князя було лише першим кроком, тоді як єпископ обережно вважав за краще обмежитися тільки ними. Після кількох конфліктів із місцевим духовенством, коли Леона виганяли з його кафедри самі городяни, князь визнав свою помилку. Він влаштував диспут, на якому князівський протеже Федір звинуватив Леона у тій же єресі щодо постів, що і Нестора, після чого Андрій позбавив його кафедри. Леон вирушив слідом за Нестором скаржитися до Константинополя, а на кафедрі в Ростові сів Федір.

Федір був натурою діяльною і ризиковою. Цілком імовірно, ще до посвячення в єпископи саме він був радником князя і співавтором його ідеї створення незалежної митрополії. Продовживши будівельну програму, він підпорядкував її головній меті. Знайдені чи не відразу після його призначення в Ростові під час закладки на місці згорілого дерев'яного храму більш величної церкви Успіння Богородиці добре збережені останки були оголошені мощами померлого близько 1077 року ростовського єпископа Леонтія. Було встановлено церковне свято обретіння мощей Леонтія (23 травня), написано Житіє, яке, крім прославлення культу місцевого святого (важливий елемент у політиці здобуття автокефалії від Києва), задавнює історію Ростовської кафедри з 1051 року до 990-х років - епохи Хрещення (деякі історики висловлюють боязке припущення, що два перших ростовських єпископи Феодор та Іларіон вигадка часів Андрія) Ну а раз Ростовська кафедра ровесниця київської, вона цілком має право на автокефалію. Андрій навіть спробував заснувати в Заліссі ще одну єпископську кафедру - в своїй столиці Володимирі, створюючи церковну інфраструктуру для нової церковної митрополії.... А оскільки опір нововведенням і при новому єпископі не згасав, то князь із єпископом розпочали репресії, катуючи і калічачи численних незадоволених.

Нарешті, коли ґрунт був підготовлений, Андрій відправив Федора в Константинополь, де той мав виклопотати у патріарха митрополичий клобук для себе і патріарше благословення для засновуваної нової єпископської кафедри у Володимирі. Надію на успіх цієї авантюри додавав той факт, що Андрій Боголюбський вже багато років перебував із патріархом в особистому листуванні. До нас дійшла навіть одна з відповідей патріарха Луки Хрисоверга Андрію, в якій той хвалить його за процвітання держави і його подвижництво у справі поширення християнства, втім вкотре відмовляє у проханні встановлення окремої митрополії. На чому б не ґрунтувалися надії Андрія на цю місію, вона увінчалася повним провалом. Федір виявився поганим дипломатом, який своєю невгамовною натурою перевершив навіть відомого своєю дратівливістю князя. Ще дорогою в Константинополь, сподіваючись зіграти на конфлікті всередині церкви Русі, він образив київського митрополита. І в самому Константинополі він так і не зміг знайти друзів і отримав рішучу відмову. Справа дійшла навіть до погроз патріарха відлучити Андрія від церкви.

Проте причина відмови була навіть не в поганих дипломатичних здібностях Федора. В основі політики константинопольських патріархів лежало повне підпорядкування церкви Русі через митрополитів греків, що поставлялися з Константинополя. Андрій же з перших своїх кроків припустився фатальної помилки. - Він змістив із ростовської кафедри єпископа грека, і зміщений з кафедри Нестор у Константинополі не втомлювався інтригувати проти кривдника в Константинополі (втім, як і його залишений пізніше наступник Леон). Заснування нової митрополії на пропонованих Андрієм умовах було не в інтересах візантійської церкви, а тому приречене на провал.

Історія зі спробою заснування незалежної від Києва митрополії в Заліссі не закінчилася на константинопольській невдачі. У неї був трагічний, цілком в середньовічному дусі фінал. Коли Федір піймавши облизня повернувся на Русь, тут змінилося все. По-перше, київський митрополит за цей час встиг розправитися з опозицією в особі ігумена Києво-Печерського монастиря Полікарпа. По-друге, це найгірше для Федора, Андрій Боголюбський повністю переглянув свої цілі, і відмовився від політики створення в Заліссі незалежної держави. Причиною тому стали київські справи. На Півдні за Київ тоді боролися дві великі коаліції князів. Одну з них очолював волинський князь Мстислав Ізяславич, до іншої входили численні чернігівські і князі дрібних київських і східно-волинських уділів. Якщо Мстислав Ізяславич був прихильником централізації, його опоненти прагнули зберегти status quo. Саме ця друга партія, попри великі права їхнього лідера Святослава Всеволодовича чернігівського на Київ, визнала старійшинство Андрія і запропонувала тому київський стіл. Внаслідок походу 1169 року склалася політична система, що існувала на Русі в наступні десятиліття - старійшинство серед Рюриковичів відтепер не вимагало займати київський стіл особисто, Києвом відтепер переважно правили маріонетки. Так Андрій Боголюбський, відмовившись від незалежної держави в Заліссі, як йому здавалося, придбав усю Русь.

У цій новій політичній ситуації невдаха Федір виявився не потрібний. І, коли київський митрополит Костянтин, який не забув образ, попросив Андрія на знак примирення видати йому Федора, той в оковах вирушив до Києва на суд. Зла іронія: Федора у Києві судили за те (усе те ж горезвісне питання про пости), за що сам Федір у Ростові судив Нестора і Леона. І був засуджений як єретик і страчений за те, за що Нестор і Леон були виправдані і в Києві, і в Константинополі. За вироком митрополита Федору відрізали язик, відрубали праву руку, його засліпили і тільки потім стратили. Ось такий страшний кінець у історії, як Залісся намагалося отримати свою автокефальну незалежну від Києва православну митрополію.

Що було далі, ви знаєте. Поставлений київським князем-маріонеткою брат Андрія Гліб Юрійович незабаром був, як і його батько, отруєний киянами, а в 1173 році величезне військо Андрія, що намагався помститися, було розбито біля стін колись кинутого їм заради Залісся Вишгорода. А ще за два роки сам Андрій Боголюбський був убитий, перед смертю встигнувши спробувати все те, від чого 20 років тому втік від батька. Якби склалося все інакше, якби не відступив Андрій від своїх початкових планів, не купився на київську фата-моргану, історія Києва і Залісся, можливо, пішла б інакше - ще з кінця XII століття співіснували б дві незалежні одна від одної православні церкви у Києві й Володимирі, і сьогодні Україні не довелося б з таким трудом відстоювати свою церковну автокефалію. Втім, історія не знає умовного способу. Хоча, визнаю, навіть мені часом хочеться сказати, а шкода.

 

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments