Рідна земля ніколи не набридає
Павло Загребельний, український письменник

Реформи або загибель українського православ’я

6 серпня, 2014 - 10:15
ФОТО З АРХІВУ "ДНЯ"

Все менше часу залишається до 13 серпня, коли члени Собору єпископів УПЦ вибиратимуть Митрополита Київського. Порядок виборів визнає сам Собор, але, згідно із статутом, кандидатами можуть бути лише єпископи УПЦ. Отже 13 серпня у першому турі з числа всіх єпископів шляхом рейтингового голосування оберуть трьох, кандидатури яких і будуть предметом фінального таємного голосування. За минулі тижні відбувався закономірний процес консолідації більшості навколо її лідерів — митрополитів Онуфрія та Антонія. Відчайдушна боротьба розгорнулася за третє місце. Митрополит Олександр Драбинко розраховує бути керуючим справами і де-факто главою УПЦ при митрополиті Симеоні Вінницькому.

•  Виклики, які стоять перед українським православ’ям — велетенські. Останній раз завдання глобального масштабу перед церковним Києвом стояли в часи Петра Могили. І тоді вдалося не лише справитись із їх вирішенням, а й сформувати успішну парадигму розвитку для всього східного православ’я на три століття вперед. До речі, митрополита Петра Могилу теж переслідували звинувачення у тому, що він агент антиукраїнської влади і його завдання — поховати Київську церкву...

•  Перше завдання перед УПЦ — це стати справді українською Церквою. Існує два шляхи досягнення цієї мети: революційний та еволюційний. Прибічником першого — невільним, до речі — став патріарх Філарет. Йому довелося формувати де-факто нову церкву, яка спирається на патріотичний ресурс українства та на виховані самим Філаретом професійні кадри. Ця церква вже вичерпала практично всі ресурси розвитку на власне українському патріотичному полі й досягла стелі в 4 тисячі 800 парафій, 500 тисяч вірних на недільних службах. До цього ж ресурсу українського суспільного руху можна додати Українську автокефальну православну церкву з її 1000 парафій та 200 тисячами «недільних» вірних — єдина причина існування якої окремо від УПЦ КП — несприйняття її керівництвом та рядовим складом фігури патріарха Філарета. Останній фактор може бути подоланий сьогодні, оскільки патріарх Філарет очолив церковний спротив Росії цієї весни та повністю довів, що подолав залишки психології радянського архієрея. Але чи може керівництво УПЦ покинути власну паству — а це 13 тисяч парафій та 1 млн 200 тисяч «недільних» віруючих — напризволяще, порвавши із усім минулим та сьогоденням УПЦ? Повністю очевидно, що більшість в УПЦ не готова до революційного розвитку подій. А дарувати у безпосереднє підпорядкування Москві тисячі парафій та мільйони вірних — це найбільша зрада Україні, яку тільки можна придумати. Чи є шанси на еволюційні зміни? Так. УПЦ виросла із ніші проросійської церкви, заздалегідь засудила доктрину руського світу (під іменем «політичного православ’я»). Замість революційної зміни російського церковного націоналізму на український, маємо відмову від російського націоналізму на користь чистої християнської ідентичності та українського патріотизму. Один із наслідків цілком конкретний сьогодні на Сході: замість сотень і тисяч священиків, які б підтримали сепаратизм словом і ділом (на що розраховувала РФ) маємо лише окремі випадки збройної та ідейної боротьби. При цьому сама проблема протистояння у сфері православного світогляду надзвичайно гостра: до третини російських терористів вмотивовані ідеологіями російського православ’я. Зберігаючи всередині Росії курс на розпалювання крайнього націоналізму та войовничого імперіалізму через наближених до патріарха священиків Чапліна та Смірнова, «Всемирный русский народный собор», «Союз православных братств», РПЦ фактично відштовхує від себе не лише український свідомий елемент в УПЦ, а й усе, що є живим, християнським, навіть якщо це сьогодні російськомовні та російськокультурні люди.

Єдине, що може зірвати ідейний та організаційний розрив більшості із 13 тисяч парафій та мільйонів вірних із російським православ’ям, — це непрофесійна політика в релігійній сфері, намагання відразу отримати все. Здавалося б, історія із мовним питанням наприкінці лютого — на початку березня, коли недолугі дії українських політиків були використані як привід для сповзання в антиукраїнську нішу настроїв мільйонів людей на сході та на півдні мав би навчити чогось і церковників, і чиновників. Якщо ми не хочемо перетворити УПЦ на новий, але позатериторіальний «Крим», — треба вибирати еволюційний шлях розвитку і сприяти саме йому. Але хто може здійснити еволюційну трансформацію УПЦ? Питання риторичне, оскільки з усіх архієреїв лише один готовий до виконання історичних завдань такої складності. Готовий завдяки освіченості, досвіту — зокрема управлінському, готовий завдяки знанню того, чим є РПЦ зсередини. І саме тому проти нього спрямоване основне вістря бездоказової брехні, що виливається на шпальти та екрани.

•  Друге завдання — яке стоїть перед УПЦ — це вирішення надзвичайно складного завдання: як, стаючи все більше українською церквою, залишитися православною, тобто визнаною світовим православ’ям церквою? Патріарх Філарет, який у минулому був кращим дипломатом РПЦ, так і не зміг вирішити цього завдання. У березні цього року всі 15 предстоятелів православних церков світу, зокрема й Константинопольський патріарх, нагадали народному герою патріарху Філарету, що він має повернутися до УПЦ! І лише після єднання УПЦ КП та УАПЦ із УПЦ можливий розгляд питання про статус українського православ’я. Якщо двоє чи троє бізнесменів оголосять себе справжнім «Майкрософтом», це не означає що вони справді є такими і що хтось інший їх визнає у такій якості. Поки що УПЦ КП намагається працювати «без ліцензії» та всіх закликає до цього. Якби УПЦ сьогодні дослухалася до такого рецепту — а саме це пропонує знову УПЦ КП у Зверненні 25 липня, то більшість священиків та вірних не пішли б цим шляхом. Українське законодавство дозволяє провадити релігійну діяльність навіть без реєстрації та храмів — і безумовно, що цією можливістю скористаються якщо не всі, то практично всі. Що при цьому втратить Україна? Статус країни з високим рівнем релігійної свободи. Одним із аргументів на користь підтримки міжнародним товариством нової влади в України були гарантії релігійної свободи, особливо щодо УПЦ. Ці гарантії, згадані не лише у програмі уряду, але й у промові Президента — червона лінія для США: до її порушення Україною править ліберальний уряд, після — націоналістично-радикальний. Чи готові ми втратити значну частину міжнародної підтримки заради безнадійно провального створення «єдиної-помісної-невизнаної-ніким-у-світі-церкви»?

•  Абсолютно нових державних і суспільних стратегій вимагає вирішення надскладного завдання: як зберегти і розширити релігійні свободи в Україні, але при цьому досягти історичного торжества справи українського православ’я — не лише єдності, а й відродження його сили бути двигуном культурних та цивілізаційних трансформацій в Україні. Якщо сьогодні продовжувати діяти брутально і непрофесійно, розповсюджуючи міазми брехні та параноїдальних підозр у дусі 1937-го, то завтра не матимемо ні українського православ’я, ні України.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...