Існування нації спирається на свідому волю її членів.
Іван Лисяк-Рудницький, історик, публіцист, педагог, дослідник української суспільно-політичної думки

Репліко, я тебе знаю?

2 жовтня, 2020 - 11:11

Склепіння, можливо, колишнього бомбосховища так складно сформували простір, так загадково окреслили всі виступи і ніші, що, забувши, навіщо я сюди прийшла, раптово відчула себе, причому більш ніж явно, ніби в режимі in between (між минулим і нинішнім моментом) мало  не першовідкривачем: коли не хочеш знати, куди заведе вигин, а бредеш, ніби невідомим лісом, насвистуючи і видивляючись слід від хлібних крихт. Тут мої фантазії перервала напівсуперечка двох майстрових, які стояли біля якогось крісла. Я почула: «Якщо особливою річчю володіють «не ті люди», вона перестає лестити тим», — та й низький сезон для одних — автоматично стає вельми вгодованим і навіть із надмірною вагою для інших.  І тут я одразу включилася, адже прийшла до реставраторів старих і старовинних меблів, хоч і не першого «віджиму» вишуканого антикваріату.

У цьому орендованому, схожому на бомбосховище, підземеллі живе минуле, а для реставраторів — це матеріал для творчості: тут народжуються репліки і цитати, використовуються автентичні і штучно складені матеріали, може бути процитовано і обіграно все: і бароко, і конструктивізм, і поп— арт, і реабілітовані — наскрізь пропилені — бабусині комоди, буфети, абажури. Тут не замислюється якийсь хитрий підступ підробкою. Якраз тут готові задовольнити усвідомлену або неусвідомлену спрагу, ностальгію за звичними предметами, які хтось бачив у дитинстві, можливо, в кіно.  Такі не біжать у салоні купувати новомодні заманухи з нарочито опрацьованими деталями.  Для них солодше врятувати з небуття кульгавий підсервантник, тумбу, стільці на козячих ніжках, що розбігаються, популярних у 70-ті минулого століття, дротове крісло — репліку рококо або крісло-черепашку, яке колись, здається у 50-ті, було трендовою новинкою.

Таке крісло було залишене однією кіношною сім’єю в 1990-ті роки на ділянці, яку ми придбали на дачу. По суті, воно механічно перейшло до нас і одразу сподобалося.  Чесно скажу, тоді було стільки домашніх сімейних клопотів, що з цією «черепашкою» ніхто особливо не морочився... зручна, спрацьована зі стійкого і досконалого незалежного від зовнішнього середовища міксу, вона жила в саду просто, як дерево, кущ, клумба: взимку — під  снігом, улітку — під сонцем, і ніколи ні на що не скаржилася — на поломку або ще якусь неміч.

Цього року, ніби отямившись, усвідомила: це ж чудове ретро, с??повнене натяків, нюансів, та й неабияке собі затишне гніздечко.  Дивно, ніби не помічала десятиліттями, експлуатуючи мимохідь без будь-якого особливого пієтету, з посмішкою спостерігаючи, як онук грав, сідаючи на нього верхи або ховаючись під його «черевце», і тільки в цьому році зрозуміла: хочу цьому «дідусеві» подовжити життя — і  заховала його в будинку, щоб воно не мокло та не мерзло. А навесні знову перефарбую в новий колір.  Старе крісло не проти причепуритися.  Сьогодні пристрасть до неприборканої розкоші, коли все опукло, тактильно, ніби бажаючи, щоб кожен миттєво зрозумів: це дорого, дуже дорого, і це вже стало нецікаво багатьом.  Мені ж завжди хотілося «носити», рятувати предмети, вишукано спрацьовані майстрами, що жили задовго до мене, створюючи особливу свою атмосферу.  До підручників стилю моє дачне крісло, швидше за все, не увійшло б, та йому і все одно — знаю, що ніщо не виглядає так свіжо й оригінально, як вінтаж, якому оновили функціональність.  Скажімо, в новий сезон увійти в новому кольорі.

Є ще одна історія, і знову про любов до іншого старого крісла кольору пінки від вишневого варення.  Це крісло від перших наших сімейних меблів, і воно точно пам’ятає часи прекрасні, бешкетні, життєрадісні, ??але воно теж виявилося ніби в засланні, на дачі, проте туди його вже евакуював син.  І ось 5 років тому вирішила повернути у київську квартиру мого улюбленця, а це за 150 км від будинку. Пам’ятаю, коли ми його везли в причепі, в районі Поштової площі застрягли мало не на годину на страшній спеці в неабиякому заторі.  Я помічала погляди тих пасажирів, які поруч так само стояли в заторі: мовляв, як можна такий непотріб тягнути в дім, тут явна залежність від усякого мотлоху, до того ж усередині, швидше за все, і пружини давно вирвалися на свободу крізь обшивку, але колір... незвичайний.

«Щось у ньому є», — раптом почула від пари, яка в сусідньому ряду також мучилася в розігрітій спекою машині вже хвилин 30. І раптом, усміхнувшись, потішила мене несподіваною в такій ситуації доброзичливістю і зізналася: «Ми теж такі.  І для нас це надійний спосіб надихнутися».  Ми в заторі стояли так довго, що встигла від неї дізнатися, що коли вони гостювали в Лондоні у друзів, то вона зробила висновок: «Звичайний англієць абсолютно не здатний позбутися старої речі, якщо вона улюблена і в робочому стані, тому пристрасне переоблицьовування старих  меблів, робота з їх виворотом, а про те, щоб викинути диван 50-річного віку, і не йдеться, ще придбають десь на нерозкрученому аукціоні старі дошки для підлоги.  Віддадуть чималі гроші за циклювання, матове лакування без жодного блиску і ось вона — атмосфера».

Скільки разів чула від різних людей, що як тільки людина починає тремтіти над кожним барахлом — вона починає старіти сама.  Про все це думала в заторі, і впевненість у тому, що маю бажання правильне, сплітаючи красу і втому речі породистої, — тільки зміцнилася.  І хоча Фрейд казав: «Іноді капелюх — це просто капелюх», — це не про нього.  І мій арт-дідок хоч і не запаморочливий антикваріат — мій скарб.  А це найтвердіша валюта.  До речі, дуже скоро після повернення світло-вишневого крісла додому дещо підлікувала його у реставраторів, власне, задля того і прийшла тоді в підземелля і знову поринула за бажання в затишне нічогонероблення в ньому.

Невдовзі замовила вже цитату абажура, як із кіно. І все заграло, склалося, здружилося. Зникла лінія розлому в режимі in between, а це і є шарм, якого, як відомо, забагато не буваєбл.

Газета: 
Новини партнерів