Рейдерське захоплення інженерів людських душ
Розповім детективну історію. Мінус якої тільки один: герої — найменш цікаві для російського суспільства персонажі: літні письменники «товстих часописів», абощо. Осетрина другої свіжості. Перша вийшла або вже намацує під вішаком калоші. Як назвали їх за Сталіна за пушкінською формулою володарями дум, так і втратили вони майже все, що можна втратити, крім гонорару.
І винятки лише підтверджують правило з життя відпочиваючих. Чарівна пропорція: 86 відсотків проти купки незгодних, вона така — фірмова фішка для Росії. І зрозуміло чому, адже письменнику теж ніщо людське не чуже.
І чим частіше радянська і пострадянська держава робітників і друзів їхніх селян використовувала акробатів пера як інструмент з непомітного переходу від білої радянської магії до чорної нібито капіталістичної, тим більше вони ставали зубочистками, які хочеться викинути після першої спроби подлубатися в зубах.
Звичайно, в нашому детективі братимуть участь, здавалося б, інші письменники: пострадянські, та й об’єднані не у професійну союзписню, а в правозахисну колону. Але як переконається проникливий читач: хрін за редьку солодший лише в різдвяному переказі. Я сумніваюся, що існує письменницька генетика, але совковість — це вам такий привид блукає Європою, що проходить крізь стіни й душі, як твій марксизм-ленінізм.
Коротше, у нас захоплюючий сюжет про рейдерство з життя інженерів людських душ, які встигли пожити за совписівскьої богадільні й тому, коли потрібно, вони такі ліберали, що Ілларіонов тримайся, коли потрібно, патріоти в три оберти. Їх ідеями на понт не візьмеш, вони із закритими очима чують, де біля годівниці краї нижчі, а сама баланда не рідкіша, ніж учора.
Хтось, хто знає цю історію не гірше за мене, готовий вже внести корективи: ваша історія не тільки про годівницю, а й про справжню ідейність, якої письменники, як дівчата, спочатку начебто соромляться, допоки не стане звичкою, а потім вже плескаються до заходу й мурашок, як кіт із мишею у променях слави.
Але той, хто без жартів мудрий, тут відразу заперечить, що у цьому житті, на жаль, рідко існує чиста бездомішкова ідейність. Зазвичай вона, як вода із цементом, з’єднуються намертво з користю для душі та тіла, особливо, якщо в кадрі дорослі писи, котрі знають, чого вартує фунт лиха й тиражу.
Мабуть, я погоджуся, що черговий скандал у російському ПЕН-центрі має два джерела, і обидва святі. Звичайно, це боротьба за владу, напрочуд примітивна навіть для пострадянських письменників, що так звикли переходити від червоних до білих і назад, що вже не знають, де ліворуч, де праворуч. Але є ще ідейно-політичний інтерес, і я б спростив, якби сказав, що в перекладі російською він означає нездійсненне дилему: з якої тумбочки краще брати, із західно-грантовидної, як на початку перебудови, або з кремлівської, яка, як сорочка, тим ближче до тіла, чим ближче до нашого берега Крим. Гарні обидві.
Адже почалося все, як у інших. З України. Так вийшло, що під час захоплення Криму й появи перших відпускників на Донбасі ПЕН-центр (через низкобюджетний інтерес) віддали покерувати на час письменниці-лібералці, яка дозволила правозахисній організації відреагувати за каноном: агресору, як коту, що обжерся сметаною, перший батіг. Не можна сказати, що у повний зріст, патріотичний напад вже запустили, й подальше було зрозуміло. Проте на пенівському сайті з’явилася низка публікацій із симпатією до нещасної України.
Як там у них спускають команду або верхнім чуттям чують, куди вітер дме, але коротка облудна весна у ПЕНі тривала недовго. До незмінного президента ПЕНа, що тимчасово відійшов від справ і втомився вже від мирських турбот, примчали зі столиці ходаки й повідомили, що кремлівське начальство невдоволено здачею позицій у наших письменників і вимагає «возвертать взад» колишню аполітичність. Тобто якщо ви за найбільшу роз’єднану націю, то можна, а якщо проти порушення міжнародних угод, то це політика, якої правозахисна організація, яка не бажає стати іноземним агентом, має боятися як вогню порохівниця. Так почався розбрат між нашими 86 відсотками й одвічною могутньою купкою незгодних. Так чи інакше перших незгодних лібералів тоді й виперли. Звільнити із правозахисної організації взагалі-то не можна, а ось довести до добровільно-примусової відставки трепетну людину — раз чхнути.
Й розпочалася нерівна боротьба, що закінчилася якраз минулого тижня. Бо не осідлати таку хвилю може той, кому цих хвиль, як кішок нерізаних. А якщо тобі влади й любові Кремля хочеться, як медалі на френчі, то не скористатися нагодою нерозумно, тупо, необачно.
Вирішили так: спочатку з Виконкому, який на кшталт Політбюро, приберемо усіх, хто сумнівається і може слово сказати поперек батька в пекло, а потім кооптуємо до нього без лестощів відданих Крихітці Уго Цахесу й готових заради «русского мира» на все. Швидко обрали таких мракобісів, яких і в сажотруси не беруть, занадто пика й репутація чорна. І коли відчули, що здобич близько, розіслали виборчі бюлетені, в яких обирати пропонували між співаком героїчного Донецька та сірим кардиналом, який давно стояв за всією цією грою, але соромився зізнатися. Так покерувати хотілося.
І тут раптом нитки з вивороту поповзли. Спочатку з’ясувалося, що Статут, який усім показували, підроблений. Тобто в якійсь податковій і десь ще лежить справжній, а того, що членам-письменникам дають подивитися під час прийому, — немає. З нього для користі справи вилучили найважливіші пункти, які б заважали маніпулювати натовпом.
На кшталт: висувати головного може не тільки ленінське Політбюро, а будь-хто. Що Загальні збори можуть усе, а не тільки одобрямс Виконкому. І взагалі все, що відрізняє демократичну організацію від демократичного централізму, якщо ще не забули, із чим це їдять.
Коротше, приходить могутня купка числом 13 на збори й намагається запитати: а чому ви нас обманювали й обманюєте? Чому за підробленим статутом жити-поживати змушуєте? А ті, які за «великий русский город Донецк», їм нуль уваги, фунт презирства і навіть слова не дають. А сірий кардинал на всі питання трясе медаллю кремлівською і кричить: «А по кочану, по кочерыжке!».
Зрозуміло, його й обрали. Як класово близького. А на те, що кворуму не було, й обману стільки, що рахувати-перераховувати, одна відповідь: а по качану. Тут навіть до всього звичний народ попер на вихід із союзписні номер два. Інші кричать: допоможіть, рейдери зору позбавляють. Ні за Сенцова не заступиться, ні за татар кримських, ні слова наперекір сказати. А на іншому боці сміються та й кажуть: а ви меншовики, вас тут взагалі не стояло.
І що робити тут, люди добрі, якщо вже і правозахист у них, і взагалі ключ від квартири, де членський квиток пузом донизу лежить? Безлад, повний альбац якийсь.
