Розум. Біль. Совість
Чим стала газета «День» для Джеймса Мейса
Якщо людина звертається до цілої спільноти — вона потребує трибуни. Тому що ті ідеї, послання, інтелектуальні відкриття, заклики, що їх ця людина хоче донести до соціуму, стосуються не її особисто — тут йдеться про долю народу, його непроминальні трагедії, його розуміння сучасності, його майбутнє.
Для Джеймса Ернеста Мейса такою громадською трибуною впродовж семи років (1997—2004) була наша газета. Духовна, громадська та інтелектуальна присутність Джеймса на шпальтах видання протягом цих років — то був, по суті, «другий фронт», як образно висловилась головний редактор «Дня» Лариса Івшина, що відкрився у важкій боротьбі за історичну правду (якою б «незручною», а то й страшною вона не була б), за людську й національну гідність українців, за подолання метастазів тоталітаризму й радянщини у свідомості мільйонів. Тут роль Джеймса абсолютно неможливо переоцінити. Його концепція постгеноцидного суспільства, його дослідження прихованих механізмів та реального перебігу Голодомору 1932—1933 років — це подвиг. Без жодного перебільшення. І сьогодні, в переддень скорботних роковин пам’яті жертв Голодомору в Україні, запалюючи ту поминальну свічку на честь безневинно закатованих мільйонів, про котру написав Джеймс ще в лютому 2003-го (його допис у «Дні» так і називався «Свічка у вікні») — ми присвячуємо цю свічку також і пам’яті Мейса. Людини, яка прийняла на себе неймовірну кількість болю, що не могло не позначитися за здоров’ї, й залишила цей світ на 53-му році життя.
Зрозуміло, що коли мова йде про постаті такого масштабу — небажаними й недоречними є будь-які «скоромовки», неточності, ритуальний поспіх, приурочений до траурної дати. На превеликий жаль, мусимо констатувати, що Український інститут національної пам’яті, присвятивши саме Мейсу перший короткий матеріал в рамках акції «Пам’ять, що рятує: голоси правди», згадавши основні віхи його життєвого та наукового шляху, стисло окресливши механізми геноциду, досліджені Джеймсом, — визнав за можливе «розкрити» велику тему «Джеймс Мейс і газета «День» буквально чотирма словами: мав свою колонку в газеті «День». Таке можна було б пробачити неглибокому виданню, але — не інституту. Бо це, щонайменше, є некоректним і несправедливим — хоча б з огляду на масштаби зробленого Джеймсом за сім років праці в нашому виданні. А це — яскрава складова сучасної духовної історії України.
Творчий доробок Мейса — історика, філософа, публіциста, громадського діяча — вміщений у «Дні», подано у двох фундаментальних книгах нашої серії «Бібліотека газети «День» — «День і вічність Джеймса Мейса» (2005 рік) та «Ваші мертві вибрали мене...» (2008 рік). Це — величезний обсяг публіцистичних виступів; їх, як мінімум, 160 (у Джеймса не було просто «колонок» або «блогів»!), більшість із яких заслужено має стати класикою нашої історичної та громадської думки (але ще далеко не повною мірою засвоєні — це біда). Як писав знаний журналіст, лауреат Премії імені Джеймса Мейса Володимир Бойко у статті «Шукач справедливості» (книга «День вдячності», серія «Бібліотека газети «День», 2019 рік), саме з приходом Джеймса до нашої газети «почалася доба української публіцистики Мейса. Так він отримав можливість висловлювати свої погляди та просувати ідеї перед багатотисячною аудиторією видання. Статті Мейса (і авторська колонка, і великі аналітичні матеріали) стали яскравою складовою ландшафту української громадської думки. А раз так — він міг його змінювати, чого і прагнув». Джеймс Мейс був ініціатором кампанії прямої громадської дії — коли ми написали лист до «Нью-Йорм Таймс» з вимогою позбавити Дюранті Пулітцерівської премії.
Головний редактор «Дня» Лариса Івшина у передмові до книги публіцистики «День і вічність Джеймса Мейса» підкреслила: «Уже немало сказано про те, що Джеймс став українцем, наблизившись до болю, який передали йому ті, хто вцілів після страшного голоду. Українцем його зробило загострене почуття справедливості. Пробити змову мовчання було дуже складно... Не менш драматичним було те, що побачив Джеймс Мейс у перші роки, коли прибув в Україну. І що багато років по тому мучило його, хвилювало, терзало, наповнювало пристрастю і болем рядки в колонках «The Daу» і статтях у «Дні». Це правда про те, що ми були і ще залишаємося постгеноцидним суспільством. Вона пояснює майже все: і якість нашої еліти, і стан нашого народу, і рівень совісті, і духовний стандарт — все».
Оця пристрасть, цей біль, цей проникливий, глибокий розум — відчуваються в кожній статті Джеймса, в кожному матеріалі книг «Ваші мертві вибрали мене» та «День і вічність Джеймса Мейса». Причому йдеться не лише про класичні його твори «Повість про двох журналістів», «Свічка у вікні», «Ваші мертві вибрали мене»... Спадщина Джеймса хронологічно — це надбання (вкрай важливе) української історії, проте серйозна проблема полягає в тому, що вона й досі багато в чому залишається «річчю в собі». А це означає, що постгеноцидність і дотепер не подолана.
Джеймса слід читати, стежити за його думкою — жорсткою, незручною, незрідка «неестетичною». Ось фрагмент із його статті «Історія як ексгумація»: «Історія виконує різноманітні функції в різних суспільствах. В Україні, державі, скаліченій своєю власною історією, історики покликані зробити свою особисту, скажімо так, судмедекспертизу, навіть розкопати могили й ексгумувати мертвих. Жертв минулого злочину... Для того, щоб жити далі». Очевидно, далеко не всі історики погодяться (особливо внутрішньо) із цими словами. Але ж тут йдеться про громадянський обов’язок вченого, як його розумів Мейс і який він свято виконував — ні про що інше.
Міць Джеймса — аналітика блискуче підтверджує його стаття у «Дні» під назвою «Точка вибору», опублікована ще два десятки років тому. Ось хід думок Мейса: правляча еліта новопосталої української держави, по суті, складається з «номенклатури й управлінців Української РСР, яким вдалося конвертувати свої політичні зв’язки в гроші, які, у свою чергу, принесли їм ще більше грошей та влади. В умовах не цілком вільної економіки часто буває важко довести, хто і чим володіє або контролює, але найчастіше і так зрозуміло, хто є хто». Це — вичерпно точна формула становлення олігархату за доби першого та другого термінів правління Леоніда Кучми; але вкрай необхідно замислитись: а чи не є ми зараз, після двох Майданів, котрі фактично не були «революціями», свідками шостого (!) за ліком терміну кучмістів? От у чому трагедія.
Конче потрібно читати все, що створив Мейс за роки роботи у «Дні». Витоки своєї сили пояснив свого часу він сам, сказавши: «Я — історик, мене тягне туди, де віють вітри історії. Сильний і бурхливий вітер історії вирує над Україною. Багато що вирішується тут. Не тільки майбутнє новоствореної країни. Майбутнє Європи. А можливо — а я впевнений, що беззаперечно, — і цілої світової спільноти... Йдеться, насамперед, про те, що високі духовні вершини України відкриються перед цілим світом. І це буде хоча б часткова компенсація талановитому й працелюбному народові за ті страдницькі дороги, якими він пройшов протягом століть. Я про це мрію, я на це сподіваюся».
