Щасливе дерево
На галявинці біля білого будинку жила тінь. Справжня, щільна, а ще не так давно пасткою для літнього сонця була 20-метрова стара акація з її все ще молодою, життєрадісною кроною. Вона, схоже, усвідомлюючи свою важливість, розкинула гілля настільки неприборкано й винахідливо, до того ж так далеко від стовбура, що сонце заплутувалося в ньому, гарячково шукаючи вихід на свій відкритий простір і, знаходячи його, знову починало немилосердно пекти та припікати, і ця золота сонячна гра стояла в повітрі, практично не осідаючи. Та сталося так, що я зрадила акацію, знайшовши нову місцинку на нашій зеленій підстриженій галявинці перед білим садовим душем. Тут, у новій тіні, щасливе споглядання набуло іншої прикмети, захищаючи надійніше, ніж весь легкий, непередбачуваний, трохи дикуватий сад, де так гарно вживаються витривалі дерева, кущі, квіти, створюючи яскравий живий світ. Утім, акація тут жила ще до них. Зараз стовбур обвиває кручений панич, додаючи грайливості та затушовуючи рани на корі, а я знаю, зв’язана тисячами ниток спогадів, як уміє це дерево лікувати, не створюючи жодної конкуренції в саду, де багато прегарних куточків, але саме біля цієї акації дрес-код свій — суцільна природність. Чомусь особливо запам’ятався мені один травневий день, точніше, останній день травня. Раптово стара наша акація, під якою розташувалася дерев’яна тераса, враз скинула всі квіти, вкривши і мене, і напівпрозорий дах білим запашним килимом. Квіти все продовжували сипатися зверху, нахабно шаруділи на даху, вкриваючи його, неначе танцюючими веснянками, гарячі від сонця східці теж стали білими. Пострибавши по них, припорошених зверху, неначе цукровою пудрою, квітами, відчувши босими ногами їх гарячий масаж, посміхнулася вдячно дереву, як близькому другу. І пам’ятаю, пообіцяла — не забуду.
А тепер бувальщина: вже довго, випрошуючи відстрочення, відкидаючи тривожні сигнали, особливо під час грози, сильного вітру, коли величезні гілки б’ють по терасі, а вітер гуде і лякає, зрозуміла — стукало гілля і достукалося. Стало зрозуміло, що така висота прямісінько над головою стає небезпечною, і я під натиском родини зрадила зеленого друга і погодилася на спилювання. Затуманювала себе, переконуючи в очевидному — клімат наш став нелогічним, давно втратив надійну передбачуваність, буревії спочатку боязко зазирнули, але обіцяли відвідувати, і більше не виходило переконувати себе, що нас це не зачепить. Правда, щоб не бачити страти дерева, швидко майнула до міста. Все, що відбувалося в саду, куди приїхав черкаський арборист Юрій Гаврилець з напарником, знаю від сина і з розмови телефоном з альпіністом, якого, уточнюю, акцентуючи щодо його рівня, викликають тоді, коли від складного випадку вже відмовилися всі — і колеги, і техніка. Він погоджується не завжди, але якщо йому чомусь цікаво, то завжди. Та моїй акації неабияк пощастило, що приїхав своєрідний зелений хірург, а вирішив проблему як вдумливий терапевт, визнавши дерево здоровим, хоч у третьому чи четвертому віці (правда, нагадав, що стовбур потрібно обробити від грибка), та й гілля обов’язково потрібно обрізати — воно вже справді ненадійне, але, змоделювавши зелену шапочку, проблему можна вирішити, а дереву подарувати довге життя.
Розмовляючи з Юрієм, подякувала, що він зберіг і мою перспективу балакати та ділитися таємницями і надалі з акацією, і продовжувати любити одне це дерево, як цілий сад.
«До речі, про слово арборист довідалася від вас, — додала. — До того ж не простий — ви спортсмен і альпініст, справжній, скажу своїми словами, гірничо-скельний, яхтсмен, серфер, що вміє літати на одному крилі, а в основний час працює на фондовій біржі сучасно-дистанційно і в тиші». Переказування, правда, звучить як довідка, але яка яскрава, а перший свій крок хлопчик Юрко зробив іще в школі, змайструвавши мало не з пінопласту першу свою дошку під вітрилом. «Повторюся, що цей арборист — фахівець з особливих випадків, коли і складність і небезпека обвалення беззаперечні, і маючи найнадійніше технічне забезпечення, — додав він, — дозволяю собі пограти з деревом в «гляділки». Ось дивлюся на акацію і міряю її поглядом, розуміючи, що тут, наприклад, потрібен великий постріл тонкою мотузкою, щоб зв’язати гілки в тюльпан або букет, потім може знадобитися ще один — уже потужнішим тросом, а далі я почну працювати всередині цієї величезної квітки». «Як Дюймовочка», — навіщось додала, — і почувши сміх у відповідь, мовляв, перегнули, хоч і вмію, користуючись різними прийомами як би зменшувати свою вагу на висоті, працюючи в чверть ваги. На висоті все це особливо важливо. Ще довідалася, що ця діагностика та втручання дуже своєчасні, оскільки акація схильна розчахуватися навпіл, серйозно загрожуючи всьому навколо — і людям, і будовам. «Та і довіряти легковажно гілкам та сучкам не варто — гілка може здаватися великою та щільною, а насправді ріжеться як огірок, а сучок надійний зовні — трухлявий усередині. Так торік загинув черкаський арборист. Він, уже сходячи вниз, відстебнувся завчасно, поклавшись на міцний сучок, а той і обломився. Тому в мене дві точки страховки ніколи не зайві — кішки — гаффи та трос, що сполучає мене з деревом, як парним наручником. Звичайно, слідкую за всіма новинками, за передовими технологіями, але це не означає, що поспішаю все набувати. У мене все є, але головне — досвід справжнього альпініста й улюблене, рідне спорядження, яке ціную і якому довіряю. Як ви своїй акації».
Усе ж не можу стриматися і запитую: ейфорія трапляється від того, що такий фахівець, що немає помилок, що все виходить. Ви ж екстремал без жодного знаку питання. «Чому ж буває. Торік, підіймаючись прямовисною скелею над морем у Греції, відчув справжнє захоплення, але це зовсім не ейфорія. Екстремал, кажете. Ні, я дуже обережна людина. Адже пристрасно і пожадливо прагну все нових вражень і перемог, а для цього потрібна відмінна фізична форма. Та й карму інколи потрібно очищати, — зізнався він, — як мені здалося, вічний хлопчисько. Що ж, усе правильно: наше життя — це наші бажання».
Тут моє старе дерево, ніби зітхнуло, загравшись із вітром, і обсипало мене осіннім листям. Не зі злом, а дуже м’яко і ласкаво.
Пробачило.
Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
