Ще раз про паралімпійців
«Хлопче, ти трошки забарився – Паралімпійські ігри 2016 вже місяць тому завершилися. Це вже не актуально», – подумає собі хтось. Одначе ні, ні й ще раз ні – ця тема актуальна і залишатиметься такою надалі. Питання в тому, чи була раніше актуальною тема людей з обмеженими можливостями? Була, та далеко не для всіх. Судячи з кількості та якості середньостатистичних українських пандусів, обладнаних часто лише для галочки, ця тема не знаходила (і не знаходить, на жаль) підтримки на рівні як центральної, так і місцевої влади.
Державу чудово характеризує те, як вона ставиться до слабших. Місце України в такому рейтингу було б кардинально протилежним третьому місцю, яке наша паралімпійська збірна зайняла в підсумковому медальному заліку на Паралімпіаді. Всупереч усьому наші спортсмени доводять, що вони найсильніші – в усіх сенсах цього гордого слова. Як їм це вдається? Доречно буде провести паралелі з повсякденним життям. Час від часу, та далеко не так часто, як би цього хотілося, доводиться чути історії успішних ініціатив людей з обмеженими можливостями. Хтось добився довгоочікуваного встановлення справді зручного пандуса біля під’їзду, інший обладнав плавні з’їзди з тротуару в рідному районі… Самотужки цих речей не добитися. Так само і в паралімпійському (і не тільки) спорті, де навіть в індивідуальних дисциплінах перемоги здобуваються завдяки роботі всієї команди. Люди об’єднуються з іншими, просять про допомогу, самі надають підтримку та докладають максимум зусиль заради спільної мети, в яку вірять і заради якої працюють.
Життєвий шлях кожного українського паралімпійця заслуговує на увагу. Кожна з їхніх історій успіху неабияк надихає. І йдеться не тільки про історії тих, хто зі змагань привіз золоту, срібну чи бронзову медаль. Свою найбільшу перемогу кожен із паралімпійців здобув задовго до поїздки в Ріо-де-Жанейро на Паралімпіаду. Йдеться про перемогу над скрутними обставинами, серйозними перешкодами на життєвому шляху. Результат на паралімпіаді далеко не на першому плані. Саме для паралімпійців найбільш доречне гасло «Головне – не перемога, а участь». Це стосується не лише тих, хто виступає на змаганнях під прапором своєї країни в Ріо. Це про всіх людей з обмеженими можливостями, які ведуть активний спосіб життя, інтегруючись в суспільство.
Водночас неправильно вважати Паралімпіаду якимось суто рекреаційним і реабілітаційним явищем. Це, в першу чергу, все-таки спорт і змагання. На цьому наголошують самі паралімпійці, зауважуючи, що до їхніх видів спорту часто ставляться не так, як би їм хотілося. Втім радує те, що цей спортивний рух в Україні активно розвивається і буде надалі розвиватися – сумнівів у цьому немає.
P.S.: Цей невеличкий блог був інспірований розмовою з Андрієм Демчуком, львівським фехтувальником на візку, який привіз із Ріо золоту медаль. Інтерв’ю з паралімпійським чемпіоном, який присвятив своє «золото» воїнам АТО, невдовзі можна буде прочитати на сторінках «Дня».
