Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Шевченківська премія. Післямова

10 березня, 2018 - 09:46

Шевченківські премії вручені. Ті з лауреатів, чию творчість я краще чи гірше, але знаю, є, на мою думку, гідними цієї високої відзнаки. Що ж до того, чия творчість мені, на жаль, невідома (це художник Марков), то я довіряю оцінці очолюваного Юрієм Щербаком Шевченківського комітету. Ба більше: як на мене, ця премія не є бюрократичною формальністю чи радянським реліктом, хоча її статус і вимагає подальшого реформування (втім, а що в Україні не вимагає реформування, радикального чи бодай часткового?).

А разом із тим мені сумно, що в середовищі українських інтелектуалів побутує погляд на Шевченківську премію як на щось монструозне, а на комітет із цієї премії – як на збіговисько реакціонерів і невігласів.

Скажімо, популярна не лише в Україні, а й «у Європах і в Америках» письменниця постійно розповідає, що, мовляв, «не можна реформувати те, що не реформується, і те, що від початку створювалося, як сталінський інститут», що «всі спроби реформувати Шевченківську премію, крім заміни імен, і то не всіх, у капітулі, до концептуальної зміни не призвели». При цьому вона звинувачує у ретроградстві й Івана Дзюбу, який очолював Шевченківський комітет у 1999-2005 роках, і нинішній склад комітету. Ну, а один справді рафінований київський інтелектуал заявив, що «Брама Європи» історика Сергія Плохія «встояла під ударами Шевченківського комітету, бо її підперли плечем» аж два автори статей – один у «Дзеркалі тижня», другий – на сайті «ЛітАкцент». І комітет капітулював перед такою силою…

Як на мене, такі (й подібні на ці) інвективи були би смішні, якби вони не створювали негативний «інформаційний шум», - а відтак, повторю ще раз, це сумно. Бо з підсвідомості закономірно виринає безсмертне запинання героїні «Мини Мазайла»: «Ви серйозно чи по-вкраїнському?»

А й справді, невже серйозно?

Невже письменниця та не знає, що Шевченківська премія заснована зовсім не Сталіним, а Хрущовим і Підгорним (відповідно першими секретарями ЦК КПРС і ЦК КПУ) у 1961 році. А це був не тільки рік польоту Гагаріна та початку спорудження Берлінського муру, а й рік виносу тіла Сталіна з мавзолею, річ продовження бодай часткової десталінізації, і Шевченківська премія стала один із її символів. Першими її лауреатами – вже наступного року – стали письменник Олесь Гончар, поет Павло Тичина та композитор Платон Майборода. Наступного року лауреатом став письменник Григорій Тютюнник, далі лауреатами стали поет Андрій Малишко, композитор Станіслав Людкевич, художник Василь Касіян і… Микита Хрущов. Ясна річ, партійному вождеві виповнювалося 70, тож знайшли в нього «визначні заслуги перед українською культурою» (а й справді: не розстріляв Максима Рильського, натомість поставив до стінки тих, хто санкціонував його арешт, хіба це не заслуга?). І в наступні роки серед лауреатів траплялися гідні люди. Звичайно, у роки правління Щербицького й Маланчука премія майже звелася на пси, але ж у Німеччині не скасували Вагнерівський музичний фестиваль через те, що це був улюблений фестиваль Гітлера, чи не так? Хоча по війни аж п’ять років думали, чи можна Вагнера та фестиваль його імені відділити від нацизму, і вирішили що і можна, і треба, тож у 1951-му відновили його.

Це щодо «сталінського інституту»; що ж до «неможливості реформування», то варто пригадати: коли Шевченківський комітет очолив академік Дзюба, статус премії був істотно змінений – із державної вона перетворилася на національну, істотно зріс і її грошовий еквівалент (зараз він, до речі, в перерахунку на долари чи євро, куди менший). Змінилася й ситуація в самому комітеті. Нагадаю, він у середині 1990-х відхилив кандидатуру класика української гуманітаристики Юрія Шевельова (Шереха), а в 1998, за словами Івана Дзюби (тоді – рядового члена комітету) відхилили роман «Жовтий князь» 90-літнього патріарха  красного письменства Василя Барки. Іван Дзюба не приховував, що спершу загальний настрій був на користь Барки, внесок якого до літератури не обмежується одним чи навіть кількома романами, проте потім настрої у середовищі комітету змінилися: очевидно, була отримана вказівка «згори», з «директивних інстанцій», як за радянських часів. Натомість у період головування Дзюби таких казусів не було; у 2000 році Шевченківську премію таки одержав Юрій Шевельов, а от організувати присудження премії Василеві Барці (висунення номінантів пов’язане з цілою низкою подій і процедур, які мають відбуватися в культурному просторі, поза рамками Шевченківського комітету) не зумів навіть Дзюба…

Після 2005-го трапилося ще декілька непорозумінь і скандалів, пов’язаних із Шевченківською премію (найвідоміший із них пов’язаний із романом Василя Шкляра «Чорний ворон», якому комітет премію дав, але тодішній президент Янукович рішення це не підписав). З іншого боку, хіба з престижними преміями всесвітнього значення (особливо з Нобелівською премією миру) ніколи не траплялися казуси та скандали?

Що ж стосується того, наче Шевченківський комітет «злякався» аж двох публіцистів і тому назвав Сергія Плохія лауреатом, то це не варто було б і згадувати, якби не загальне негативне ставлення до Шевченківської премії та/чи тих, хто вирішує питання її присудження в певних інтелектуальних колах. Але ж як тільки ми відмовимося від Шевченківської премії, її негайно почнуть давати українським авторам у Білокам’яній – причому за «дружбу народів» і «двомовність»… І взагалі – чи варто з такою силою ганити свої символи, щоб збивати суспільні орієнтири? Чи не краще постійно ці символи водночас і оновляти, і реставрувати? Щоби Шевченківська премія стала справді, на повну силу національною? Щоби вона залишалася українським символом, але її значення вийшло за межі України? Ось над чим, як на мене, мала би працювати передова інтелектуальна думка. А не приписувати як самій премії, так і комітету чужі гріхи.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments